Читати книгу - "Гірка правда"

мною якось хтось цікавився. Опікувався мною здебільша "тато". З їхньою дочкою я пасла корови. Тепер я знаю, що моє перебування у Войтовичів (так вони називалися) перестало бути таємницею. їм почали погрожувати й вони мусіли мене позбутися. З тією метою мене всадили на воза, накрили соломою, а поганяла "мама". Приїхали ми до сусіднього села Бужани. Там жила польська родина Струтинських - знайомі моїх батьків. Справу вони вже заздалегідь обговорили, бо перед хатою очікували дві жінки. Українська "мама" взяла мене на руки і без одного слова передала в руки тих жінок. Мама, плачучи, сіла на воза і вдарила по конях батогом. До сьогоднішнього дня пам'ятаю гуркіт відїжджаючого воза. Я почала страшно плакати й кричати: "Мамо, не кидай мене!" Довго я плакала, не могли мене заспокоїти. Другого дня запровадили мене до знахарки, яка робила наді мною якісь чари, молилася, виливала яйце і вкидала вугілля в воду. Вона сказала, що я – перелякана

.

Незабаром я з ними подалася в Люблінщину. Там мене знайшла моя тітка - сестра моєї мами. їй вдалося втікти з Люлювки з 6-літньою дочкою. Найстарша тітчина дочка, 17-літня Йоланта, 6 днів просиділа в збіжжі. Зовсім охляла, вона спромоглася дійти до села, в якому і я перебувала, й там, на подвірї українців впала знепритомніла. Українець надав їй допомогу й відвіз до Горохова, де вже була її мати. її сестра, 12-літня Аліна з 3-річною Крисею два дні сиділи в збіжжі. Тій малій сестричці вона давала їсти зерна з колосків, пили росу, зібрану з листя. Довше вона не втерпіла й пішла в напрямі українського господарства. Йшла дорогою, їй було вже все одно. Заборонила тільки малій відзиватися подольски, щоб не зрадити, що вони польки. Аліна ходила з українцями разом у школу й тому досконало розмовляла по-українськи Над'їхав віз з декількома бандерівцями. Затримались. Почали питати, куди вони йдуть. Сказала, що до тітки. Коли питали малу, та мовчала. Один хотів зійти з воза, скерував до них карабін, крикнувши: "То поляки!", хотів стріляти, але інший сказав, щоб він заспокоївся, вдарив по конях і поїхали. Дійшли до першого господарства. Якась українка побачила їх, почала верещати, однак дала напитися і кусок хліба. Показала дорогу, якою можна дійти до Горохова, де були втікачі. Обі щасливо дійшли й там знайшли матір. їхній брат був замордований, це той, що перебував разом з нашою сім'єю. їхнього батька вбили на полі. Десь 1945 року віднайшлася й моя тітка - батькова сестра, вони вернулися з Німеччини, куди їх вивезли на роботу цілою родиною. Вона взяла мене до себе, бо тітці-вдові було важко з громадкою своїх дітей. У тієї тітки я скінчила школу й відокремилася, стала самостійною.

Весною 1977 року, по 34-ох роках, я отримала вістку, що моя "українська мама" від багатьох років розшукує мене. Розпитувала, де тільки можна було, всіх, хто приїжджав туди з Польщі, питала - чи не знають - де я? Так щасливо трапилося, що питала вона й одного чоловіка, котрий знав де живе моя тітка. Таким чином я одержала їхню адресу. Живуть там, де й колись жили. Я багато разів мала охоту поновити контакт з ними, але мені відраджували, щоб, бува, не пошкодити їм, тоді на ці справи дивилися по-різному. Я негайно написала до них листа. У відповідь я зразу ж одержала запрошення, яке оформила мені особисто вже 82-річна "мама". Я полагодила формальності й поїхала з чоловіком і дочкою. Приїхали на вказану адресу. На подвірі перед новою хатою привітала мене жінка, зовсім схожа на мою "маму" - це була Настуня. За хвилинку вибігла з хати 80-літня бабуня, і це була моя "мама". Звернулася до мене, називаючи імям моєї мами - їй бо здавалося, що це вона, а не я, я ж схожа на маму Схопила мене за руку, посадила на лаві перед хатою і почала розглядати мою голову, шукала в волоссях. Аж коли побачила шрам на голові, тоді схопила мене за руку, обняла і, плачучи, повторювала: "Тепер я вірю, що це ти, Олю." їй трудно було повірити, що це я. Востаннє вона бачила мене як 7-річну дитину, а тут стояла перед нею 41-річна жінка. Перебуваючи там, я дізналася, що коли "мама" мене відвезла до Бужан, вдома застала вона вбитого чоловіка. Вбили його, неначе, руські. Боялися говорити на цю тему їдучи туди, я мала в плані піти туди, де могила моїх близьких. Поїхали ми туди разом з "мамою", Настунею, чоловіком Насту ні і внуками Настуніними. На місці, де колись стояла наша хата, де була могила моїх найближчих, шумів лан збіжжя. Затримали коні під лісом. Я хотіла зійти з воза, вклякнути в тому місці. Але я чомусь не відважилася. Може іншим разом. [257]

Цей спогад, вважаю, є найправдивішим образом того, що діялося під час війни в Західній Україні. Одні українці -бандерівці, вбивали, інші - рятували, наражаючись на смерть. Навіть, як видно, серед бандерівців були різні - один хотів застрелити дівчаток, а інший не допустив до цього. Батьки рятували польську дитину, а син був в УПА. І рятівника, без жодного сумніву, вбили за те, що рятував польську дитину.

Про допомогу українців полякам і євреям багато пише згаданий вже автор ксьондз Вацлав Шетельницький, котрий оповів провинищування євреїв у Теребовлі. Зокрема описує він допомогу євреям з боку д-ра Олександра Дейницького, українця, директора шпиталя в Теребовлі. [258]

Лондонське польське видавництво публікує опрацьовані Єнджеєм Гертрихом реляції свідків бандерівських мордів. На 41-ній сторінці дрібного друку подано коло ста реляцій, читаючи які, треба дуже напружити нерви, щоб не розридатися. Автор публікує також відзиви українців. В одному з листів-реляції написано: Хочу пояснити, що 10.10.1944 р. бандерівці замордували 55 українців, а не поляків, за винятком кількох римсько-католиків. У тому часі в Малопольщі вбивали тих, які виходили на працю в колгоспах, бо бандерівці хотіли голодом виморити більшовиків. Біда в тому, що сини сільських багачів були в лісі, як бандерівці, а сільська бідота вмирала з голоду