Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Химери Дикого поля 📚 - Українською

Читати книгу - "Химери Дикого поля"

443
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Химери Дикого поля" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 92
Перейти на сторінку:
паничів. Вони вже не обурювалися, дивлячись на мене, а почали цілитися.

– Вогонь! – крикнув я і натиснув на гачок. Постріл. Приклад вдарив у плече, я притиснув гвинтівку, стріляв ще і ще. Поруч торохтіли постріли паничів. На четвертій кулі побачив, як центральний гелікоптер почало водити, він відхилився вбік, ледь не зіштовхнувся з тим, який летів за ним, а потім стрімко пішов вниз і врізався у землю. Переможні крики паничів.

– Відступаємо! – крикнув я, бо ж бачив, що підбитий лише один гелікоптер, а інші розвертаються і прямують до Застави. – Відступаємо! – верещав я, бо бачив, що паничі і не думають тікати. Вони припали до зубців і стріляли по гелікоптерах. Вони теж хотіли збити хоч один, бо ж вони, паничі, не змогли влучити, а якийсь там джура, вчорашній слуга, зміг! – Пане Непийпиво, накажіть відступати! – закричав я, бо розумів, що зараз станеться.

– Рейтеровати! – крикнув Непийпиво, і я стрибнув зі стіни. Там внизу мусив бути сарай з сіном. Я пробив солом’яну стріху і гепнувся прямо в копицю. Почув постріли. І це вже не дрібне насіння гвинтівок, це волоські горіхи гелікоптерних кулеметів. На дах сараю почало падати каміння з розтрощених пострілами стін, потім гепнулося щось важке, мабуть, труп одного з паничів. Гелікоптери розійшлися в боки перед самою Заставою. Я вибіг з сараю. Побачив, що той шматок стіни, за яким стояли паничі, був наче зчесаний. Один труп панича залишився на стіні, а інші збило вниз. Я підхопив гвинтівку одного з вбитих паничів і побіг на стіну. Сподівався, що гелікоптери повторять атаку, то в мене буде невеликий шанс збити ще один з них. Я сховався за залишком стіни, дивився, як гелікоптери зробили коло і знову вишикувалися для атаки, швидко наближалися, ще б кілька секунд і можна було стріляти, але несподівано стрій розпався, вони повернули у бік ріки Снів і полетіли геть. Кілька разів вистрелив їм навздогін, але марно. Гелікоптери віддалялися, потроху перетворюючись на чорні цятки. Я збіг зі стіни. До мене кинулося кілька паничів.

– Він угонзнув! Паничі загинули, а він живився! – ці дурні лізли на мене з шаблями, хоч я мав у руках снайперську гвинтівку.

– Він вабоїв залізну птаху! – загримів Непийпиво. – Він знову нам допоміг! Хто чіпатиме його, той мене чіпатиме!

Після цього вже підняті шаблі опустилися. Але дивилися паничі на мене зі злістю.

– Пане, уклінно прошу подивитися на збиту птаху. Там могли залишитися живі чужинці, – сказав я Непийпиву.

– Напрод! – наказав він.

Ми стрибнули на коней і поїхали до лісу біля ріки. Там серед дерев лежав розтрощений гелікоптер. Подекуди його шматки палали. Побачив тіло пілота у кабіні. Ще одне лежало біля гелікоптера. Помітив сліди на піску. Таке враження, хтось тягнув ногу і сховався у кущах. Я впав на пісок і наставив гвинтівку, яку привіз з собою.

– Виходь! – крикнув я. – Виходь, стріляти буду!

Я вистрелив у кущі.

– Здаюся! Здаюся! – закричав чоловік російською. Вийшов з піднятими руками. Сивий дядько років п’ятдесяти. Його схопили, ледь не вбили, але я зашепотів Непийпиву, що треба допитати. Він втрутився і врятував полоненого.

Його відвезли до Застави. Там завели у підвал. Я почав розпитувати.

– Розповідай, хто ти і що тут робив?

Він, приголомшений всім побаченим, і не думав мовчати. Розповів, що сам з Орла, колишній військовий, останнім часом працював на замовленнях в Африці.

– Приїхав додому у відпустку, а тут запропонували роботу. Кілька рейсів бортовим техніком. Давали хороші гроші і по-домашньому ж. Я погодився. Тут багато хлопців знайомих зустрів.

– Хто вас наймав?

– Знайомий один, а вже він на кого працював, я не знаю. Запевнив, що все законно, і справді, нас ані міліція, ані ФСБ не чіпали.

– Ти вперше сюди прилетів?

– Ні, десь з місяць тому робили кілька рейсів.

– Для чого?

– Спецназ возили.

– Кого?

– Спецназ.

– Що за спецназ?

– Та казали, що ФСБ. Круті хлопці.

– І що вони робили?

– Та якихось бомжів хапали.

– Бомжів?

– Ага, брудних таких, переляканих. Ми сідали прямо на поле, де вони працювали. Там охорона була, верхи, але вони тікали. А раби падали на коліна. Спецназ брав по кілька людей, летіли далі.

– Брав саме по кілька, не всіх?

– Та якби всіх, то ми б одразу могли борт забити.

– А кого обирали? Жінок чи чоловіків, старих чи молодих?

– Чоловіків. Чи старих не знаю, бо у бомжів вік незрозумілий. Вони ж брудні, аж чорні. Але, здається, не дітей, дорослих.

– І багато зібрали?

– Ми чотири рази сідали, але були ще групи. Бо коли прилетіли на летовище, там вже цих бомжів купа сиділа. Їх всіх зібрали цілу вантажівку і повезли потім кудись. А нам наказали чекати.

– Чого чекати?

– Наказу. Ну, ми і чекали. А що, гроші капають, нормально. Хлопці, а у вас лікаря немає, в мене з ногою щось.

– Зараз закінчимо, і буде тобі лікар.

– А що ви зі мною зробите? – чоловік перелякано подивився на Непийпива, знав, від кого чекати неприємностей.

– Залежить від того, наскільки ти будеш чесний. То сьогодні знову полетіли? – спитав я.

– Так. Був наказ доставити ящики.

– Хто наказував?

– Віктор Семенович. Він там найголовніший. Ну, мабуть, і над ним хтось є, але на летовищі він керував усім.

– І хто він такий?

– Не знаю. Його всі шефом звали. Прізвища не називали. Хлопці казали, що схожий він на старого гебіста, а так чи ні, бозна, – чоловік стенув плечима і без будь-якої перерви попросив: – Будь-ласка, не вбивайте мене.

– Хто ще був на летовищі?

– Ми і охорона.

– На летовищі тільки гелікоптери?

– Так, тільки вони.

– А безпілотники звідки запускали? – строго спитав я. Чоловік подивився на мене, зрозумів, що брехати немає сенсу.

– Неподалік ще одне летовище було. То звідти. А кілька днів тому туди прилетіла ескадрилья «Су-24».

– Скільки саме?

– Бозна, їх поховали в ангари, але десь біля десятка, наші хлопці бачили їх у польоті.

– І для чого вони?

– Я не знаю. Нам же нічого не казали.

– І ви нічого не підозрювали?

– Ну, ми боялися, що щось протизаконне. Летовище в Росії, а літати в Україну. Але нам сказали, що буде повітряний коридор і жодних проблем. Тільки попросили триматися низько, не вище ста метрів, поки не дійдемо до ріки, а там висоту можна було набирати.

– А що ви сьогодні розвозили?

– Ящики якісь.

– Що в них?

– Не знаю.

– Ти жити хочеш чи ні? – спитав у дядька різко і схопився за шаблю.

– Це колонки! – швидко відповів він.

– Що?

– Колонки. Їх випробовували на летовищі. Посилювачі звуку. На кілька кілометрів

1 ... 86 87 88 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Химери Дикого поля"