Читати книгу - "Quid est Veritas?"

«Боюся, щоб твоя хиба не принесла тобі таких болістей, що ніколи вже більше не матимеш спокою…»

Думка побігла в минуле…

Погляд спочив на блакиті неба, подвоєній у морі.

— Procula a terra[433]! — всміхнулась сама собі журливо. — Чи ж не вкладам Геній-покровитель[434] людини пророцтво на ціле життя в наймення, дане людині при народженні?

З невеликою фамілією рабів замкнулася Прокула від світу в своїй віллі.

Була це оселя, як великий кам’яний корабель між двома блакитями неба й моря… Але був це корабель, який не причалив нікуди й ніколи. Бо заблудив він у тих безкраїх просторах двох блакитей, що не мають ні меж, ні кінця…

Заблудив, спинився й забув: звідки він ішов та куди саме простувати. І де пристати?

… Раптом пробринів у Прокулиному серці безсилий, журний акорд Горацієвого[435] вірша.

Сум злетів на Прокулину душу, легкий, як попіл із спаленого кадила, що його ледве можна доторкнутись. Без терпкості й без жалю…

— Як же давно!.. Як давно все це було!.. Тільки «було»!.. Чому ж ще й сьогодні озивається, мов зачеплена струна?

Римлянка кров’ю й духом, Прокула трималася певно прищепленої їй у душу науки батьків:

«Свідомо уникати всяких ознак ніжності, як проявів занадто легкодухих і тому негідних справжньої матрони».

«Ніжність — причина багатьох слабостей!» — то був один із улюблених афоризмів її батька.

Тому Прокула прагнула до втримання в собі твердості духа в боротьбі з життям. Якщо цього треба, а це ж є обов’язком кожної справжньої римлянки, вона мусить бути героїчною.

Але слід уникати непотрібних страждань. Бо вони, як іржа, з’їдають конечні для перемоги сили.

І Понтій цінив цю твердість вдачі своєї дружини. Як він любив її ясно-тверезий світогляд, що забезпечував їй назву «Юстіція», яку їй давали майже всі! І ту віру всіх довкола, що «Прокула завжди має рацію!»

А отже, Понтій, також такий зрівноважений і безсторонній, як «право», як «вага», Понтій, що при всіх обставинах умів зразково володіти собою, як же мусів він змінитися, коли міг їй сказати такі недопущенні слова:

— Не пізнаю тебе, Клавдіє! Не тільки твій дух, але й обличчя твоє змінилося, стало мені чуже!

Чуже!

Вона, Понтія Клавдія Прокула, «чужа» Пилатові!

«Чужа»!

Це слово стало межею. Від неї почалась Пилатова хвороба духа і Прокулине… вигнання…

Каламос швидко побіг пергаментом, як переляканий краб по піщаній мілині морського берега:

«Пилатова недуга об’явилася з ментом, коли він уперше в житті злякався. Тоді Пилатова душа, як шалька невірних терезів, не могла вже справно й певно чинити справедливість, «відважувати» її. І тоді «Справедливий» перестав бути самим собою».

Спинилась. Сперлася на руку й згадувала подробиці тих давніх, а все ще свіжих подій.

Немовби то було вчора, так бачить. І чує Прокула, з яким запалом Кай говорить:

— Для священиків юдейських він «неправовірний» і занадто байдужий до земного «царства Ізраїльського».

Кай говорив про того філософа Галилейського, що ним тоді захоплювався.

— Коли б запанувала його наука, не було б «народу, вибраного Богом»… Усі були б однакові, всі рівні…

А Секст Корнелій, що знав юдеїв наскрізь, додав з усмішкою:

— «І прийдуть римляни й заберуть нас…»

— Зайва тривога! — знизав плечима Пилат. — Римляни вже прийшли!

Говорив з такою погордою!.. І як же швидко зійшов той зневажливий усміх з його обличчя!

А натомість з’явився страх, страх перед життям, перед доносами, інтригами… Страх перед усіма вступив у Пилатове серце…

Цей страх вигнав спокій з його душі, ясність з його думки, зігнав сон з його повік… Вигнав мир з дому, відтрутив її, Прокулу, від хатнього вогнища… А натомість наповнив усе самими химерами…

Метою життя стало шукання мізерної дерев’яної таблички… Потім огорненого забобонами «келеха магів»! Таж то личить східним мрійникам або Прокулиній казкарці Паренді, що живе поза життям. Але не певному духом, зрівноваженому й непомильно-логічному, як сам Рим, Пилатові!

Так усе це дивно… ніби, дійсно, були в цьому якісь чари юдейські!

А Пилат на старі літа також ніби змінивсь… І виглядом, і душею. Став ніби більш іберійцем, ніж римлянином!

Може, це кожен на старі роки стає Подібніший вдачею до своїх років юнацьких?.. Як зморщена бабуся до зморщеного беззубого немовляти!..

Думка Прокули відскочила набік.

Взяла каламос і записала:

«Чи ж тільки те, що вийшло поза межі часу та перестало змінятися, стає вічним, постійним? Здається, що так».

— Постійне й певне на світі тільки одно: Gloria Romanorum[436]! — спокійно й упевнено говорив колись Пилат. — Тільки Рим зв’язує світ із вічністю! — повторяв він не один раз.

Тоді, того нещасливого дня, вона, Прокула, сказала на те у відповідь:

— Раніш і мені так здавалось. А отже… є ще щось