Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Коли я прокинувся, була третя година ранку. Пам’ять цупко утримувала сон, і не знати чому це давало відчуття щастя. Я розплющив очі й побачив у тьмяному місячному світлі, що великий «Тревел-ейр» стоїть поруч з моїм «Флітом», а Шімода сидів на розгорнутій долі постелі, так само, як і тоді, коли я вперше його здибав, — прихилившись спиною до лівого колеса свого літака. Не те щоб я так уже виразно бачив його, а просто знав: він там.

— Привіт, Річарде, — спокійно мовив він у темряву. — Ну як, це прояснює вам, що діється?

— Що саме прояснює? — хрипко запитав я. Я ще не прокинувся від сну, отож і не подумав здивуватися, що він не спить.

— Ваш сон. Отой чоловік, і натовп, і аероплан, — терпляче відповів він. — Ви цікавилися мною? Отже, тепер ви знаєте. Еге ж? Навіть у газетах писали: «Дональд Шімода, якого нарекли механіком-месією, реальним втіленням божества в Америці, зникає з-перед очей двадцяти п’яти тисяч свідків!»

Це я пам’ятав. Великий шрифт, перша сторінка газети у вітрині якогось кіоску в Огайо. Там і прочитав.

— Дональд Шімода?

— До ваших послуг, — відгукнувся він. — Тепер ви знаєте, і надалі вам не треба сушити голову над тим, хто я такий. Ну, гаразд, будемо спати.

Перед тим, як заснути, я довго думав про все те…

— А вам дозволено… хто б міг подумати… месія!.. Коли вже випало таке діло, треба рятувати світ, чи не так? І гадки не мав, що ви можете отак кидатися ключами й тікати. — Я сидів на обтічнику «Фліта» й розглядав свого дивовижного товариша. — Доне, ану киньте мені ключа на дев’ять шістнадцятих.

Він пошукав у моїй сумці і кинув мені ключа. Як було цього ранку й з іншими інструментами, так і «дев’ять шістнадцятих» уповільнив свій політ і завис на відстані фута від мого носа, плаваючи і обертаючись у повітрі, наче він анічогісінько не важив. А проте, тільки-но я його торкнувся, як він знову набув ваги в моїй лівій руці. То був звичайнісінький собі хромо-ванадієвий накидний гайковий авіаційний ключ. А втім, не такий уже й звичайний. Відтоді, як у мене в руках зламався дешевенький ключ сім восьмих, я придбав собі найкращий інструмент, про який тільки може мріяти людина, — так званий «Мертвий затиск», із заскочкою, що, як відомо кожному механікові, аж ніяк не є звичайним ключем. Він цілком міг бути відлитим із золота — така його ціна, але яка ж то втіха тримати його в руці й усвідомлювати, що він ніколи не зламається, хоч би там що.

— А чому не можна втекти? Звісно, що можна. Все можна облишити, якщо ти цього бажаєш і якщо впевнений у цьому. — Забавляючись, він підкидав і ловив викрутку «Філіпс». — От і я облишив своє месіанство, і коли говорю про це, ніби виправдовуючись, то, може, й справді є в чому. Але це краще, аніж робити далі те діло й ненавидіти його. Справжній месія не може ненавидіти нічого. Він вільний іти будь-якою дорогою, якою тільки забажає. Та, власне, як і кожна людина. Всі ми — сини божі, або діти Сущого, або зримі образи Розуму, або… як хочеш нас назви.

Я зосереджено затягував болти на кришці циліндрів мотора Кіннера. Старенька «Б-5» — прекрасна гвинтомоторна група, але цим болтам аж свербить розкручуватись після кожної сотні політних годин, тож не вадить бодай на крок випереджати ці їхні підступи. От і тепер перший же болт, на який я накинув ключа, добровільно затягнувся на чверть оберта, і я тішився своєю завбачливістю: тим, що вирішив зранку, поки ще не було пасажирів, перевірити всі болти.

— Може воно й так, Доне, та мені здається, що месіанство має різнитися від іншого діла. Уявіть собі Христа, що взявся забивати цвяхи заради заробітку. Чи це тільки так дивно звучить?

Він замислився, намагаючись збагнути, до чого я веду.

— Не бачу сенсу у ваших міркуваннях. От що справді дивно, то це чому він не накивав п’ятами одразу ж, як вони почали називати його Спасителем. Замість негайно податися геть, він спробував переконувати їх логікою: «Гаразд, нехай я — син божий, але ж і всі ми — божі діти. Я — Спаситель, але ж і ви такі самі спасителі! Те, що роблю я, здатні робити й ви!» Кожна людина при здоровому глузді це зрозуміє.

На обтічнику було гаряче, та робота зовсім не обтяжувала мене. Що більше я хочу доконати якусь роботу, то менше вона мене обтяжує. Мене тішила свідомість того, що тепер циліндри не повідриваються від двигуна.

— Скажіть, що вам потрібен ще якийсь ключ, — мовив він.

— Ні, не потрібен. Що ж до вас, Шімодо, то я досить розвинена духовно людина, щоб вважати оці ваші трюки звичайнісінькими фокусами, які показують на вечірках люди з помірно розвиненою душею. Або гіпнотизери-початківці.

— Гіпнотизери? Друже, ви добираєтеся до суті! Але ось що я вам скажу: краще бути гіпнотизером, аніж месією. Яке то нудне діло! Чому я не знав раніше, яким нудним воно буде?

— Ви знали, — розважливо мовив я.

Він тільки розсміявся.

— Хіба ви ніколи не замислювалися, Доне, що після всього вам буде не зовсім просто втекти? Що життя нормальної людської істоти — не для вас?

З цього він не сміявся.

— Звісно, ви маєте рацію, — сказав він, запустивши розчепірені пальці у свою чорну чуприну. — Досить затриматися десь більш як день чи два, і люди одразу ж здогадуються, що в тобі криється щось дивовижне. Починають хапати за руки, аби