Читати книгу - "Очікування шторму"

Вийнявши з кишені недогризок олівця, Кравець поклав перед собою аркуш паперу. Похмуро поглянувши на папір, Воронін нагадав:

— Тільки відпиши, що я добровільно, через свою чисту совість прийшов. Готовий загін червоних такими стежинами привести, яких піхто й не знає. Зненацька ми Козяка застанемо. Всіх бандитів знищимо.

— Добре, — сказав Кравець, — що самі прийшли. Але чому так пізно? Ви були в Козякова зв'язковим?

— Зв'язковим я не був… Але пам'ятав він мене відтоді, як приїздив сюди з князем Кирилом полювати. Каже, мужик ти тертий і згідливий. Віра в тобі є… А хто на моєму місці не стан би згідливим! Люблю я свою роботу. І любив… Тому й догоджав усім… Хоча про себе інше думав… А чому пізно прийшов, громадянине начальник? На одному диханні скажу, може, взагалі б не прийшов, якби вони Ілюшку Антипова не порішили. Племінник він мій. Син сестри єдинокровної…

— Ми також знаємо, що це бандити. Але навіщо їм оздоблювати вас? Смисл який?

— А щоб я на червоноармійців більше злості лютої мав. Та мене не проведеш. Я людина терта. Відомо мені, що вони не вперше у форму червоних перевдягаються.

Обличчя Вороніна була суворе, очі жорстокі.

— Допоможете нам, Воронін? — перехилившись через стіл, упритул запитав Кравець.

Воронін поважно кивнув. Кивнув із почуття усвідомленої сили, непримиренної, злої…

— Вирішено, — сказав Кравець. — Ми зв'яжемося з вами, коли ви нам знадобитеся. А тепер повертайтеся додому й поводьтеся так, наче й справді вірите, що червоноармійці вбили вашого племінника і його сім'ю.

Воронін іще раз кивнув. Пішов не попрощавшись.

Через півгодини Кравець послав дві шифровані телеграми. Одну — начальнику ОДПУ Північнокавказького краю, другу — керівнику операції «Паризький швець» Каїрову.

Тим часом Воронін, перш ніж вирушити додому, заглянув на пошту й біля віконця «до запитання» спитав, чи немає листа на його ім'я. Жінка в хустці простягла конверт з зеленою маркою.

Вийшовши на вулицю, Воронін іще раз уважно оглянув конверт, але розкривати не став і заховав у внутрішню кишеню. Потім сів на коня і поїхав.

Сто кроків… Кравець відрахував сто кроків і зупинився посеред кабінету. Кабінет був маленький. І Кравець кілька хвилин ходив із кутка в куток. Сиза темрява заповнювала кімнату, й вона трохи пригнічувала, ця темрява. В усякім разі, заважала думати. Тоді Кравець зняв скло з гасової лампи. Черкнув сірником і торкнувся ним ґнота. Жовтий вогонь, оповитий чорною кіптявою, потягнувся вгору. Хрускаючи, влізло в гніздо скло. Одразу ж посвітлішало. Кравець узяв лампу й, підійшовши до стіни, почепив її на гвіздок.

Ні з Ростова, ні від Каїрова телеграм-відповідей іще не надійшло. Кравець подумував, чи не зв'язатися йому особисто з командиром кавалерійського загону й, скориставшись допомогою Вороніна, накрити бандитів зненацька.

Це було дуже привабливо — покінчити з Козяковим одним ударом, зазнавши під час операції мінімальні втрати. А він, Кравець, був упевнений, що бандити не чекають нападу й не зможуть чинити особливого опору.

З другого боку, як людина досвідчена, він повинен був виважити всі варіанти. В тому числі й найгірший… Але Кравець уже не спав дві доби. І в голові в нього гуло. Непогано було б відпочити.

Однак з'явився новий свідок, який поставив нове завдання.

Переступаючи з ноги на ногу, колгоспник Никодим Буров сказав, що в убивстві Антипова підозрює єгеря Вороніна.

— Зустрів я його нещодавно. Плаче він щось дуже. Жаль йому Іллю… Може, це все й правда… Горе людське висміювати гріх… Але з того, як знаю вдачу єгеря Вороніна, радіти смерті племінника він повинен… Відомо мені, що вони золото на Лабі за англійців промивали та й пізніше також. І десь разом, казав якось напідпитку Антипов, до кращих часів заховали.

— Коли Антипов говорив про золото?

— Років два… три тому. На Великдень…

— А якщо він брехав?

— Я тут народився й усе життя безвиїзно й безвихідно… Як облупленого Антипова знаю. Місяцями пропадав він на Рожкао. Червоний камінь товк…

— Конгломерат?

— Він самий.

— А хіба ви в тих місцях не бували?

— Траплялося, по ладан ходив. Багато його в горах. Попи гарно за ладан платили…

Того року Європу заливали осінні дощі…

І люди, стоячи в чергах за газетами, тримали над собою парасольки. Чорні парасольки — одна біля одної, схожі зверху на кажанів. Газети, як завжди, відгонили друкарською фарбою. І жирно набрані заголовки на шпальтах впадали у вічі. Це були новини. Калейдоскоп новин. Їх приносили радіо, телеграф, телефон…

Політична поліція закрила у Франкфурті-на-Майні інститут соціальних досліджень, звинувачуючи його в тому, що він заохочує антидержавні поривання.

На нараді виконавчого комітету федерації лісоторговців у Лондоні було прийнято постанову відхилити втручання канадського прем'єра Беннета у внутрішні справи Англії, й урядові був надісланий протест з вимогою, щоб лісоторговці при укладанні угод попередньо радилися з федерацією. Ці рішення розцінюються як різне ставлення до імпорту радянського й канадського лісу. Вказується, що Канада неспроможна в достатній кількості постачати Англію потрібним їй лісом і не зможе запропонувати ліс за цінами, що наближаються до цін тих же сортів лісу, які пропонує СРСР.

Співробітники Академії наук СРСР, працюючи в бібліотеці імені В. І. Леніна і в архівах та книгосховищах Горьковського краю, знайшли нові