Читати книгу - "Спартак"

— Але чому ж, якщо ти любиш мене, тобі неодмінно треба вселяти мені ненависть до Спартака, найшляхетнішої людини великої душі й світлого розуму? Я не володію жодною з його чеснот.

— Ох, дурна людино, адже й мене ввели в оману його буцімто високі якості й чесноти, я теж вважала, що він не людина, а напівбог, хоча я розумом і вища від тебе. Довго я вірила, що в його душі живуть найвищі почуття, але, на превеликий жаль, переконалася в тому, що Спартак — брехун, кожен його вчинок, кожне його слово — лицемірство…

— Евтибідо! — вигукнув Еномай, і голос його скидався на глухе гарчання лева.

— А ти дурніший од барана, — хоробро продовжувала Евтибіда, і очі її заблищали від гніву. — Ти нічого не побачив і не бачиш. Адже тільки-но ти розстилався перед ним, як жалюгідний раб, і співав йому гімни.

— Евтибідо! — ледве стримуючись, повторив германець.

— Не боюся я твоїх погроз, — презирливо відповіла грекиня. — Навіщо я повірила твоїм словам любові? Тепер я могла б ненавидіти тебе так само палко, як я тебе зневажаю.

— Евтибідо! — громовим голосом вигукнув Еномай. Він підхопився і з люттю підняв кулаки.

— Лише насмілься! — гордовито вимовила Евтибіда й зухвало тупнула ногою, гордо дивлячись на гладіатора. — Ану ж бо, сміливіше, вдар, бий, задуши бідолашну дівчину своїми звіриними лапами… Це принесе тобі більше честі, ніж убивати своїх співвітчизників у цирку… Ну, сміливіше!

По цих словах Еномай кинувся до неї, готовий задушити, але, наблизившись до коханки, раптом отямився й, задихаючись від гніву, глухо вимовив:

— Іди… Евтибідо… іди, заради богів твоїх… поки я не втратив останню краплю розуму!..

— І це все, що ти можеш відповісти жінці, єдиній на землі істоті, що любить тебе? Отак ти платиш мені за мою любов? От вона, подяка за піклування, яким я оточила тебе, вдячність за те, що вже стільки місяців думаю лише про тебе, про твою славу, про твоє добре ім'я! От, роби добро людям, — додала вона м'якше й нервово забігала по намету щойно побачила, як Еномай опустився на лаву. — Думаєш про щастя й благополуччя людей, близької людини — і от нагорода! Яка я дурна! Для чого мені було думати про тебе, піклуватися про твою славу? За що ти кинув на мене свій звірячий гнів і ці страшні прокльони, за що? Адже я намагалася врятувати тебе від чорного підступу, який замислили проти тебе.

І помовчавши, додала схвильованим голосом:

— Ні, даремно я так вчинила. Мені не треба було втручатися. Нехай би тебе розтоптали, нехай привели б до загибелі… О, якби я тільки могла залишитися до цього байдужою! Принаймні, я уникла б сьогодні цих страждань, вони для мене важчі за смерть… Терпіти образу від тебе… від людини, яку я так любила…

І Евтибіда заридала.

Цього було цілком достатньо, аби спантеличити бідолашного Еномая. Його лють ущухла і поступилася місцем сумніву непевності, потім у ньому заговорила жалість, ніжність і, нарешті, любов.

Тож коли Евтибіда, затуливши обличчя руками, пішла до виходу, він підхопився й, загородивши їй дорогу, вимовив смиренно:

— Пробач мені, Евтибідо… я сам не знаю, що кажу… що роблю… не залишай мене так… прошу тебе!

— Відійди! — вигукнула куртизанка. Вона гордо підняла голову і з презирством подивилась на германця. — Відійди… дай мені спокій, дай мені пережити свою ганьбу, своє горе.

— О ні… ні… я не пущу тебе, не дозволю, щоб ти так пішла… — говорив германець, схопивши дівчину за руки. — Ти повинна вислухати мої виправдання… Пробач мені… якщо я скривдив тебе… сам не знаю… ніби не я говорив… Гнів заволодів мною… Вислухай мене, вислухай, Евтибідо, або, клянуся священною змією Мідгард, я переріжу собі горло на твоїх очах!

І він вихопив кинджал, що висів у нього за поясом.

— Ох, ні!.. Іменем блискавок Юпітера! — з удаваним жахом вигукнула куртизанка, простягаючи до велетня руки.

І слабким голосом вона вимовила сумно:

— Твоє життя занадто дороге для мене… занадто цінне… о любове моя!

— О Евтибідо! Моя Евтибідо! — вимовив він ніжно. — Пробач мені…

Міцно пригорнувши Евтибіду до грудей, германець вкривав поцілунками її обличчя, а вона шепотіла:

— Я так люблю тебе! Чи віриш мені?

— Вірю так само, як вірю у всемогутність безсмертного Одіна й у те, що він дозволить мені в той день, коли душа моя розлучиться з тілом, пройти по великому триколірному мосту у великий град блаженних і відпочити під покровом велетенського ясена Ідразіла… Пробач мені, моя божественна Евтибідо. Ти дала мені стільки доказів своєї любові… Але пробач мені… я не розумію, не бачу, з якої причини Спартак може мене зрадити?

— З якої причини? — підхопившись, запитала Евтибіда й підійшла до Еномая, що схилив голову, немов боячись її відповіді. — Сліпий безумцю! Скажи мені, легковірна ти людино, хіба після бою під Фунді не говорив вам Спартак, що консул Варрон Лукулл з'явився до нього й пропонував йому високі пости в іспанській армії або ж у префектурі в Африці на випадок, якщо він погодиться кинути вас напризволяще?

— Так, він це говорив, але ти знаєш, що Спартак відповів консулові…

— Ох, бідолашний дурню! Ти не розумієш, чому він так відповів? Бо йому пропонували занадто мало за послуги, яких від нього вимагали.

Еномай, не вимовивши ні звуку, закрокував, схиливши голову.

— Він уважав недостатнім для себе чин квестора чи посаду префекта… Тепер йому зробили нові пропозиції, подвоїли, потроїли обіцянки, а він вам про це нічого не сказав.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Еномай, зупинившись перед Евтибідою.

— А як ти думаєш, навіщо Рутилій, перевдягнувшись апулійським селянином, вирушив у Рим? Думаєш, для того, щоб запропонувати Катиліні прийняти командування над військом гладіаторів?

— Так, думаю…

— Спартак