Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

Дар Вітер з Ведою і Чара з Мвеном Масом стояли трохи збоку від двох довгих рядів тих, що проводжали зореліт. Усі повернули голови до центральної будівлі. Мимо безшумно промчала широка платформа, супроводжувана помахами рук і – що люди дозволяли собі в товаристві тільки в виняткових випадках, – вітальними вигуками. Всі двадцять два чоловіки екіпажу «Лебедя» були на ній.

Платформа під’їхала до зорельота. Біля високого пересувного підйомника чекали люди в білих комбінезонах, з сірими від утоми обличчями – двадцять членів комісії в справі вильоту, складеної в основному з інженерів – працівників космопорту. Протягом останньої доби вони перевірили за допомогою машин для обліку предметів усе спорядження експедиції і ще раз випробували справність корабля тензорними апаратами.

Як було заведено ще на світанку зореплавання, голова комісії доповідав Ергу Ноору, якого знову обрали начальником зорельота і експедиції на Ахернар. Інші члени комісії поставили свої шифри на бронзовій дощечці з їхніми портретами та іменами, вручили дощечку Ергу Ноору і, попрощавшись, відійшли вбік. Тоді до корабля ринули всі присутні на полі. Люди вишикувались перед мандрівниками, пропустивши їхніх родичів і друзів на вільний маленький майданчик підйомника. Кінопрацівники фіксували кожний жест астронавтів – остання пам’ять, що лишається рідній планеті.

Ерг Ноор здалеку побачив Веду і, заткнувши бронзовий сертифікат за широкий пояс астрольотчика, стрімко підійшов до молодої жінки.

– Як добре, що ви прийшли, Ведо!..

– Хіба я могла зробити інакше?

– Ви для мене – символ Землі і моєї минулої юності.

– Юність Нізи з вами назавжди.

– Я не скажу, що ні за чим не шкодую, – це була б неправда. І насамперед жаль Нізу, своїх товаришів та й самого себе. Надто велика втрата. У це повернення я поновому полюбив Землю – міцніше, простіше, безумовніше…

– І всетаки ви летите, Ерг?

– Я не можу інакше. Відмовившись, я втратив би не тільки космос, а й Землю.

– Подвиг тим важчий, чим більша любов?

– Ви завжди добре розуміли мене, Ведо. Ось і Ніза.

Підійшла схудла, схожа на хлопчика дівчина з рудими кучерями і зупинилась, опустивши вії.

– Це виявилось так важко. Ви всі… хороші, ясні… красиві… Розлучитися, відірвати своє живе тіло од Матері Землі… – Голос астронавігатора здригнувся.

Веда інстинктивно пригорнула її до себе, шепочучи таємничі жіночі слова розради.

– Дев’ять хвилин до закриття люків, – беззвучно сказав Ерг, не зводячи очей з Веди.

– Як довго ще!.. – крізь сльози простодушно вигукнула Ніза.

Веда, Ерг, Дар Вітер, Мвен Мас та інші з сумом і здивуванням відчули, що немає слів. Нічим висловити почуття перед подвигом, який здійснюється для тих, кого ще нема, хто прийде через багато років. І астронавти, і проводжаючі знали про все – що могли дати слова?

Які побажання, жарти чи обіцянки можуть зворушити душу людей, що назавжди покидають Землю і линуть у безодні космосу?

Друга сигнальна система людини виявилась недосконалою і поступилася місцем третій. Глибокі погляди, що відбивали пристрасні поривання, які не можна передати словами, зустрічалися безмовно і напружено або жадібно впивали в себе небагату природу Ель Хомри.

– Пора! – голос Ерга Ноора стьобнув, наче удар батога, і люди поспішили.

Веда, відкрито схлипнувши, пригорнулась до Нізи. Обидві жінки кілька секунд стояли, притулившись щокою до щоки, міцно зажмурившись, поки чоловіки обмінювались прощальними поглядами і потисками рук. Підйомник одвіз в овальний чорний люк зорельота уже вісьмох астрольотчиків. Ерг Ноор взяв Нізу за руку і щось шепнув їй. Дівчина загпарілась, вирвалася і кинулась до зорельота. Обернувшись, перед тим як ступити на площадку ліфта, Ніза зустрілася з очима незвичайно блідої Чари.

– Мояша поцілувати вас, Чаро? – голосно спитала вона.

Не відповідаючи, Чара Нанді стрибнула на поміст і, тремтячи, обняла шию рудоволосого астронавігатора, потім так само мовчки сплигнула і одбігла.

Ерг Ноор і Ніза піднялись одночасно.

Люди завмерли, коли перед люком на виступі яскраво освітленого борту «Лебедя» затрималися на секунду дві постаті – високого чоловіка і стрункої дівчини, приймаючи останні вітання Землі.

Веда Конг стиснула руки, і Дар Вітер почув, як хруснули суглоби пальців.

Ерг Ноор і Ніза зникли. З чорного отвору висунулась овальна плита такого ж сірого кольору, як і весь корпус. Секунда, і навіть зірке око не могло б розрізнити слідів отвору на крутих обводах колосального корпусу.

Зореліт, який стояв вертикально на розчепірених упорах, мав у собі щось людиноподібне. Можливо, це враження створювала кругла куля носової частини, яка була увінчана гострим ковпаком і світилася сигнальними вогнями, немов очима. Чи ребристі розсікачі центральної контейнерної частини корабля, схожі на наплічники рицарських лат. Зореліт височів на своїх упорах, наче велетень, який, розчепіривши ноги, презирливо і самовпевнено дивиться поверх людського натовпу.

Грізно заревіли сигнали першої готовності. Немов у чарах, біля корабля з’явилися широкі самохідні платформи, що забрали силусиленну проводжаючих. Поповзли, роз’їжджаючись в сторони, але не зводячи своїх жерл і променів з корабля, триніжки ТВФ і прожекторів. Сірий корпус «Лебедя» померк і якось втратив свої розміри. На «голові» корабля спалахнули зловісні червоні вогні – сигнал підготовки старту. Вібрація потужних моторів передалася по твердому ґрунту – зореліт почав обертатися на своїх підставках, набираючи орієнтовну зльоту. Далі й далі від’їжджали проводжаючі, поки не перетнули з підвітряного боку лінію безпеки, яка раптом засвітилася в темряві. Тут люди квапливо зіскочили, а платформи помчали по інших людей.

– Вони більше не побачать ні нас, ні нашого неба? – спитала Чара у Мвена Маса, який низько схилився до неї.

– Ні. Хіба що в стереотелескопи…

Під кілем зорельота спалахнули зелені вогні. На вишці центрального будинку шалено закрутився радіомаяк, посилаючи на всі боки попередження про виліт величезного корабля.

– Зореліт одержує сигнал вильоту! – раптом заревів металічний голос такої сили, що Чара, здригнувшись, притислася до Мвена Маса. – Хто лишився в середині круга, підніміть угору руки! Підніміть угору руки, інакше смерть! Підніміть угору руки, інакше… – кричав автомат, поки його прожектори обмацували поле, шукаючи людей, які випадково лишились в середині круга безпеки.

Не знайшовши нікого, вони погасли. Робот закричав знову, як здалося Чарі, ще лютіше:

– Після сигналу дзвона оберніться спиною до корабля і заплющіть очі. Не розплющуйте до другого дзвону. Оберніться спиною і заплющіть очі! – тривожно і загрозливо ревів робот.

– Це страшно! – шепнула Веда своєму супутникові.

Дар Вітер спокійно зняв з пояса згорнуті в трубку півмаски з чорними окулярами, одну надів на Веду, а другу натягнув сам. Ледве встиг він закріпити пряжку, як дико задзвонив великий, високого тону дзвін під навісом сигнальних