Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Частенько завидує: муравель

Однако шпарко бігає чи вниз,

Чи вгору і не знає втоми!

Голод

І холод тут його подвійно мучив,

Продрогле тіло відмовляло служби,

Та дух розбуджений і невсипущий

Його, немов лінивого раба,

Без милості гнав далі і все далі.

Ось він дійшов до голих скал стрімких,

Де не було вже ні живого духу,

Хіба орел гніздився у щілині

Та шарпав закривавлену добичу.

Тут кождий крок хибний - нехибна смерть,

Тут смерть на кождім кроці розставляє

Сто вартових захланних на добичу.

І дощ, і сніг, і вітер, сонця блиск,

Орли й кістки - все з нею тут в союзі.

Всі ті страхіття, всі небезпеки,

Всі ті завади Каїн перебув.

І ось одного дня - вже вечоріло

І сонце вниз хилилось, як він став

На самому вершку гори. Нужденний

Скелет продроглий, ранами покритий,

Ледве живий,- отак мети своєї

Він досягнув. Зібрав останні сили

І став на голому леді: могучі

Вітри куйовдили йому волосся

І кров морозили у жилах. Він

Не чув нічого. Весь остаток сили,

Всю душу він зосередив в очах,

І очі ті послав у даль безмірну,

Туди, де в пурпуровому промінні

Купавсь величний, ясний город божий,

Де рай виднівся.

Ні одного слова

Не міг промовить Каїн, ні одної

Продумать думки - весь він, всім єством

Зтонув в тім виді, що стеливсь під ним.

[Усі дива, всі загадки буття,

Що мучили його не раз, усі

Стежки і промисли господні стали

Враз ясні перед ним, неначе книга

Прочитана. В картинах безконечних

Перед його очима промайнуло

Все те, що мало статися колись

На тій землі, котру добром усяким

Бог насадив, а він на ній посіяв

Зерно братоубійства.]

Коротко

Чи довго се тривало - він не вмів би

Сказать. Затопленому в вид один

Хвилина за роки ставала. Всі роки

Блукання, мук, грижі, весь труд безмірний

Проклятого життя - все те нічим здалось,

Мов порошинка в морі, потонуло

В тій хвилі чистого, святого щастя,

Якого він не смів і сподіватись.

Втім сонце закотилось, чорна пітьма

Враз скочила і вхопила за очі

Нетямного, і тут йому здалось,

Що хтось сокирою відтяв йому

Від тіла душу. Щез блискучий рай,

Минулось забуття блаженне. Заболіло

Побите тіло в кождій кісточці,

У кождім суставці. І застогнав

Глибоко Каїн, і, мов труп, звалився

На ледову, холодну площину.

Чи довго так лежав, чи ні - не тямив.

Прокинувся - насеред неба сонце

Ясніло мляво, холодно всміхалось.

Поглянув там, де вчора бачив рай,

І аж заплакав. Білою стіною

Стояла мла й скривала райський вид.

- Зажду, аж поки розійдеться мла,-

Подумав Каїн, та надармо ждав

До вечора - мла наче скам’яніла

На місці. Ждав ще ніч, ще другий день,

Колінами глибоко в лід потанув,

І борода його нависла ледом,-

Та райський вид вже більше не являвсь,

Пречудно сонце зранку виринало,

Та вечором безславно і без блиску

Тонуло в млі, мов човен у лимані.

І думав Каїн: «Ні, даремно жду!

І знов грішу, бажаючи, щоб бог

Ще раз зіслав мені той промінь ласки,

Якого я і вперве був негідний.

Великий ти в ділах своїх, о боже!

Тепер прозрів я, що значать ті чорні,

Таємні сили, що в душі людській

Все борються із світлими; пощо

Усі ті сльози, муки і страждання;

К чому ведуть людські провини й блуди;

І що за ціль життя, і праць, і змагань

Тих міліонів, міліонів душ,

Що житимуть віднині і довіку.

Я бачив ті дороги, по котрих

Підуть вони,- тяжкі, круті дороги!

Важкими жертвами прийдеться їм

Усякий, хоч найменший крок до правди,

До спільного добра всіх купувати.

О боже мій! Коли ти дав мені

Побачить те, чого ніхто не бачив,

Пізнати те, чого ніхто не знає,-

То все ж, о всеблагий, не даром се!

Позволь же до людей мені піти,

Навчити їх, дорогу показати,

Щоб добровільно тими йшли стежками,

Що ти їм назначив і по котрих

Вони пішли б аж по століттях мук

І блуканини! Дай мені сю ласку!

Нехай не марно я терпів і мучивсь,

Хай хоч моє останнє слово їм

Спасенним стане!»

Думка ся йому

Нової сили додала. І з місця

Він знявсь і живо вниз зійшов з гори.

І з серцем повним туги до людей,

Невигаслої, теплої любові,

Що по так довгих виклятих літах

Розтаяла, мов лід, в душі, спішить він

Туди, де кучерявий дим свідчить

Про людськії оселі. Як давно

До тих осель він не підходив зблизька!

І що там дієсь в них? І як живуть

Його брати, його сини і внуки?

Мов вихор, налетіли ті згадки,-

Забилося старе, зболіле серце,

Затріпалось, мов пташка, мало-мало

Не вискочить!.. «О люди, діти, внуки!

Нещасні сироти, покиньте плакать

По страті раю! Я його несу вам!

Несу знання, несу глибоку мудрість,

Котра поможе вам його здобути

Або новий для себе рай створити!»

Так думав Каїн, і поспішним ходом

Прямує до села, і спотикаєсь,

Скупить хвилини дух перевести

Щоб тільки швидше, швидше!.. Боже-боже!

Чи думав він колись, кидаючи

Оте село, обтяжений прокляттям,

І божим і батьківським, кров’ю брата

Забризканий, незмазаним клеймом

Назначений, що верне