Читати книгу - "Моє зведене прокляття, Анастасія Соловйова"

Цієї ночі ми з Алексом вперше спимо окремо, у різних кімнатах та ліжках. Виявляється, до хорошого дуже швидко звикаєш! Я кілька годин мучаюся на самоті, перевертаюся та важко зітхаю, гіпнотизуючи поглядом зачинені двері. Ми домовилися не приходити один до одного, бо це якось неправильно. Адже батьки поруч, за тоненькою стіною. Вони не повинні знати, що ми вже настільки близькі. Василю Андрійовичу це точно не сподобається, навіть якщо він про щось таке думав.

— Це дурниці, ніхто нас не почує! — обурився Алекс, коли я заборонила йому йти до моєї кімнати.

— А раптом почують? І взагалі, що ти, одну ніч потерпіти не можеш? — зашипіла я. Відчула на собі пильний погляд вітчима і мило йому посміхнулася. Хай нічого не знає и спить спокійно.

— А ти сама зможеш? — нахабно спитав Алекс.

— Звичайно! — впевнено сказала я.

— Ну-ну, — недовірливо хитнув він головою.

Алекс мав рацію! Я не можу без нього. Тому о третій годині ночі, в черговий раз подивившись на замкнені двері, я встаю і виходжу зі спальні. Навшпиньки наближаюся до кімнати Алекса, торкаюся прохолодної ручки. Роблю глибокий вдих і штовхаю двері. Вони легко мені піддаються. Не замкнено.

У темряві нічого не розгледіти. Але я пам'ятаю, де знаходиться ліжко, йду до нього, а потім давлю у собі радісний крик. Алекс не спить! Він піднімається, ковдра оголює його до пояса, карі очі мерехтять, коли поруч спалахує світло. Я закриваю обличчя рукою.

— Ти навіщо магію порушив? — шепочу, вказуючи на включений нічник.

— Хочу бачити твоє гарне обличчя. Особливо у той момент, коли ти зізнаєшся, що не витримала навіть однієї ночі без мене, — з усмішкою вимовляє Алекс. Самовпевнений, як завжди. І нахабний.

— Тобі здалося. Мені кошмар наснився, — брешу я.

— Угу. І який же? Що там було? — Алекс тягне мене за руку, і я падаю на ліжко поруч із ним. Втикаюсь носом у його голе плече, втягую улюблений терпкий запах. Чарівно.

— Монстри. Великі такі, але пухнасті та м'які. Вони дивилися на мене величезними очима і погрожували тим, що ось-ось мене з'їдять.

— З'їдять?

— Так! Прям повністю, до останньої кісточки. А я не хочу стати чиїмось обідом, тому почала тікати.

— І як, успішно? — глузує з мене Алекс. Бачу, що йому смішно, усмішка така широка та задоволена.

— Не зовсім, інакше б я не прокинулася і не прийшла до тебе. Ти що, зовсім мені не віриш? — обурено штовхаю його в плече. Він перехоплює мою руку і швидко цілує в зап'ястя. Мурашки біжать по шкірі, мені лоскітно і дуже приємно.

— Зовсім не вірю, — безжально каже Алекс правду. — Але я теж без тебе не міг заснути.

— Чому ж тоді не прийшов?

— На тебе чекав.

— Що ж, справедливо. Раніше я на тебе чекала, тепер ти мене чекаєш, — хмикаю я. — Слухай, а про що ви з батьком говорили?

Я слухала їх розмову лише пару хвилин, тож хочу знати все у подробицях.

— Тато просив тебе не кривдити. Я сказав, що не буду. На цьому наша розмова добігла кінця.

— Що? — ображено дую губи. — Не вірю, ви довго говорили! У тебе з'явилися секрети?

— Можна сказати і так.

— Гаразд. У мене теж є від тебе секрети, — усуваюсь від Алекса, збиваю подушку руками і лягаю. Ковдрою ще ноги голі прикриваю, бо на них постійно дивляться!

— Які ж саме?

— А все тобі розкажи!

— Ну розкажи, — просить Алекс, обіймаючи мене і притискаючи до себе. Він відкидає ковдру, веде долонею по нозі. Не дає нормально думати.

— Ти знущаєшся, — шепочу я. — Гаразд, секретів у мене майже нема. Тільки один. Я не знаю, що робити з Оленкою. Вона начебто сильно страждає, п’є забагато, до того ж її з квартири вигнали.

Я розповідаю Алексу те, що почула від Таї та Світлани. Він уважно мене слухає, хмуриться, правда, але не дуже. Розумію, що його порядком дістали розмови про мою колишню кращу подругу, але від неї нікуди не подітися.

— Я взагалі не зрозумів, чому ви посварилися, — раптом каже Алекс.

— Ну як же! Вона обдурила мене.

— П'ять років тому? Хіба брехня не має терміну давності?

— Дивно від тебе таке чути, — гублюся я. — А що, хіба будь-яку брехню можна пробачити через енну кількість років?

— Ні, звичайно, але якщо ти так переживаєш за свою подругу, значить, тобі не все одно. І ти вже її вибачила.

— Та ну-у-у, — відмахуюсь від його слів. — Це маячня. Я по старій пам'яті переживаю.

— Можливо. Або ти досі вважаєш її своєю подругою і тому не можеш відпустити.

— А ти б… ну, вибачив таку брехню? — схвильовано питаю я. Алекс не схожий на тих, хто легко забуває чужі гріхи.

— Я п'ять разів прощав свою матір, — тихо відказує він. — Тому так, через одну брехню я б точно зміг переступити, якщо мені дорога ця людина.

— Ясно, — киваю. У грудях пече від його слів, від гіркоти, що звучить в улюбленому голосі, але я беру себе в руки і в екстреному порядку змінюю тему: — А як ми проведемо наступну ніч? Ти ж більше тут не житимеш.