Читати книгу - "Трістрам Шенді"

Вказівка ця допоможе розібратися в повсякденних вчинках мого батька, які інакше видалися б украй непослідовними; вона пояснює також, чому, коли батькові траплялося дратуватися недбалістю і промахами наших слуг або іншими маленькими прикростями, неминучими в сімейному житті, гнів його або, вірніше, тривалість його гніву постійно перевертали всі наші припущення.

У батька була улюблена кобилка, яку він розпорядився злучити з прекрасним арабським жеребцем, розраховуючи таким чином придбати собі верхового коня. Великий оптиміст в усіх своїх проектах, він говорив щодня про очікуване лоша з такою непохитною впевненістю, наче той був уже вирощений, об’їжджений – і стояв загнузданий і осідланий біля його дверей: сідай тільки і їдь. З недбалості чи недогляду Обадії вийшло, одначе, так, що надії мого батька увінчалися всього лише мулом, та до того ж іще таким виродком, потворнішого за якого не можна було й уявити.

Моя мати і дядько Тобі боялися, що батько зітре в порошок Обадію – і що кінця не буде цьому нещастю: – Подивися, мерзотнику, – закричав батько, показуючи на мула, – що наробив! – Це не я, – відповідав Обадія. – А почім я знаю? – заперечив батько.

Урочистістю заблищали очі мого батька при цій відповіді – аттічна сіль[229] наповнила їх вологою – і Обадія більше не почув од нього жодного лайливого слова.

А тепер повернемося до смерті мого брата.

Філософія має у своєму розпорядженні красиві фрази для всього на світі. – Для смерті їх у неї ціле юрмище; на лихо, вони всі разом кинулися батькові в голову, внаслідок чого важко було зв’язати їх так, аби вийшло щось послідовне. – Батько брав їх так, як вони приходили.

«Це неминуча доля – основний закон Великої хартії – невідворотна постанова парламенту, дорогий брате, – всі ми мусимо померти.

«Дивом було б, якби син мій міг уникнути смерті, – а не те, що він помер.

«Монархи і князі танцюють у тому ж хороводі, що і ми.

«Смерть є великий обов’язок і данина природі: гробниці та монументи, призначені для увічнення нашої пам’яті, й ті її платять; найвеличніша з пірамід, багатством і наукою споруджена, втратила свою верхівку та стирчить обламана на обрії мандрівника». (Тут батько відчув велике полегшення і вів далі:)» – Царствам і провінціям, містам і містечкам хіба теж не покладено свої терміни? і коли устої та сили, що спочатку їх скріплювали і об’єднували, зазнали всіляких еволюцій, вони приходять у занепад». – Братику Шенді, – сказав дядько Тобі, відкладаючи свою люльку при слові еволюцій. – Революцій, хотів я сказати, – вів далі батько, – Господи Боже! я хотів сказати революцій, братику Тобі, – еволюції – це безглуздя. – Ні, не безглуздя, – заперечив дядько Тобі. – Але хіба не безглуздо переривати нитку такої мови і з такого приводу? – вигукнув батько. – Заради Бога – дорогий Тобі, – вів далі він, беручи його за руку, – заради Бога, – заради Бога, благаю тебе, не перебивай мене в цю критичну хвилину. – Дядько Тобі люльку в рот.

«– Де тепер Троя та Мікени, Фіви та Делос, Персеполь і Агригент? – вів далі батько, піднімаючи поштовий довідник, який він поклав було на стіл. – Що сталося, братику Тобі, з Ніневією та Вавилоном, із Кизиком і Мітиленою? Красиві міста, над якими коли-небудь сходило сонце, нині більше не існують; залишилися тільки їх імена, та і ті (бо багато яких із них неправильно вимовляється) мало-помалу приходять у ветхість, аж поки нарешті будуть забуті й не поринуть у вічну пітьму, яка все вкутує. Самому всесвіту, братику Тобі, надійде – неодмінно надійде – кінець.

«– Після повернення з Азії, коли я плив од Егіни до Мегари (Коли це могло бути? – подумав дядько Тобі), – я почав роздивлятися навколишні місця. Егіна була за мною, Мегара попереду, Пірей праворуч, Коринф ліворуч. – Які квітучі міста повержені нині в прах! Та ба! та ба! сказав я собі, чи дозволено людині стільки убиватися через втрату дитини, коли таке громаддя лежить перед ним у плачевних руїнах. – Пам’ятай, знову сказав я собі, – пам’ятай, що ти людина». -

Дядько Тобі не знав, що останній абзац був витягом із листа Сервія Сульпіція до Туллія з причини втрати, що спіткала останнього. – Добряк був так само мало обізнаний з уривками зі стародавніх, як і з їх закінченими творами. – А оскільки мій батько, займаючись торгівлею з Туреччиною, три чи чотири рази побував у Леванті й якось аж півтора роки провів на острові Зенті, то дядько Тобі, природно, припустив, що в одну з цих подорожей він з’їздив через Архіпелаг в Азію і що все описане ним плавання, з Егіною позаду, Мегарою попереду, Піреєм праворуч і т. д. і т. д., було здійснено батьком насправді й супроводжувалося наведеними вище роздумами. – В усякому разі, це було в його дусі, й багато заповзятливих критиків звели б іще два поверхи і на гіршому фундаменті. – А скажіть, будь ласка, братику, – мовив дядько Тобі, торкаючись кінцем своєї люльки до руки мого батька і делікатно перебиваючи його – але тільки коли той кінчив фразу, – якого це було року після Різдва Христового? – Ні в якому, – відповів батько. – Це неможливо! – вигукнув дядько Тобі. – Простачок! – сказав батько, – це було за сорок років до Різдва Христового.

Дядько Тобі міг зробити тільки два припущення – або що брат його – Вічний жид, або що нещастя пошкодили його розум. – «Нехай допоможе йому і зцілить його Господь Бог, владика неба і землі», – сказав дядько Тобі, подумки молячись за мого батька зі сльозами на очах.

Батько приписав ці сльози дії свого красномовства і продовжував з великим піднесенням;

«Між добром і злом, братику Тобі, не така вже велика різниця, як заведено думати» – (цей напад, до речі сказати, мало сприяв розсіянню підозр дядька Тобі). – «Праця, горе, прикрості, хвороби, нужда і нещастя слугують приправою життя». – «Їжте на здоров’я», – сказав до себе дядько Тобі.

«Син мій помер! – тим краще; – соромно під час такої бурі мати тільки один якір».

«Але він пішов від нас назавжди! – Нехай. Він звільнився від послуг свого цирульника перш, ніж встиг облисіти, – встав