Читати книгу - "Все королівське військо"

— Гаразд,— відказала вона, й далі уникаючи мого погляду.— Я ставлюся до нього зверхньо. Так зверхньо, що на тому тижні снідала з ним.

Їй-богу, якби дідівський годинник у кутку не спинився ще хтозна-коли, то від цих слів він напевне спинився б. А в мене кров спинилася в жилах. Спершу я ще чув, як гуготить полум’я, пожираючи дрова в каміні. Потім не стало й того гуготіння, і взагалі нічого.

Нарешті я мовив:

— Милий боже.— І тиша увібрала мої слова, як промокальний папір.

— Еге ж,— озвалась Анна.— Милий боже.

— Ну-ну,— сказав я,— ото б вирячив очі редактор «Кронікл», якби побачив дочку губернатора Стентона за сніданком з губернатором Старком! А сукня, моя люба, в якій ти була сукні? А квіти? Ви пили коктейлі з шампанським? І…

— Я пила кока-колу і їла бутерброд із сиром. У кафетерії Капітолію.

— Даруй мою цікавість, але…

— …але ти хочеш спитати, як я туди потрапила. Скажу тобі. Я пішла на прийом до губернатора Старка, щоб дістати кошти на дитячий притулок. І я…

— Адам про це знає? — запитав я.

— …і я їх дістану. Я повинна підготувати докладний звіт і…

— Адам знає?

— Не має значення, знає Адам чи ні… і принести той звіт…

— Уявляю собі, що сказав би про це Адам,— похмуро зауважив я.

— Гадаю, я й сама дам собі раду зі своїми справами,— відказала вона трохи роздратовано.

— Он ми які,— мовив я і помітив, як вона ледь зашарілася.— А я думав, що ти й Адам завжди отак.— І підвів праву руку, стуливши докупи вказівний та середній пальці.

— Ми справді отак,— відповіла вона,— але мені байдуже до того, що…

— І до того, що сказав би про це він, — я тицьнув великим пальцем на гордовите мармурово-незворушне обличчя, що дивилося з огорнутої сутінню масивної золотої рами,— тобі також байдуже, га?

— Ой Джеку…— І Анна з невластивою їй дражливістю майже підскочила з канапи.— Ну навіщо ти таке кажеш? Невже не розумієш? Я тільки домагаюся грошей на притулок. Це ж ділові стосунки. Суто ділові.— Вона задерла підборіддя з таким виглядом, наче більш не було про що говорити, але цим лише підхльоснула мене.

— Слухай,— сказав я, відчуваючи, як у мені здіймається злість,— ділові чи не ділові, а твоїй репутації кінець, коли стане відомо, що ти тягаєшся з…

— Де ж пак, тягаюся! — вигукнула вона.— Не будь дурнем. Я з ним поснідала. У справі.

— У справі чи не в справі, а це загрожує твоїй репутації, і…

— Репутації! — мовила вона.— Я вже досить доросла, щоб подбати про свою репутацію. Ти ж сам оце сказав, що я майже стара.

— Я сказав, що тобі скоро тридцять п’ять,— заперечив я.

— Атож, Джеку,— підхопила вона,— мені скоро тридцять п’ять, а я ще нічого не зробила. І нічого не роблю. Такого, що було б чогось варте…— Вона на мить замовкла й трохи розгублено піднесла руки до голови, торкнувшись ними волосся.— Анічогісінько. Я не хочу без кінця грати в бридж. А те, що я роблю,— отой притулок, дитячий майданчик…

— Є ще «Ліга молодих жінок»51,— докинув я. Та вона пустила це зауваження повз вуха.

— …цього недосить. Чому я не взялася до якогось діла, ні на кого не вивчилася? На лікаря, на медсестру. Могла б стати в Адама асистенткою. Могла б навчитися декоративного садівництва. Могла б…

— Могла б робити абажури,— мовив я.

— Могла б хоч що-небудь… хоч щось…

— Ти могла б вийти заміж,— сказав я.— Могла б вийти за мене.

— Та ні, я ж не про заміжжя, я про…

— Ти сама не знаєш, про що,— сказав я.

— Ой Джеку,— мовила вона і, взявши мою руку, міцно стиснула її,— може, й не знаю. Сама не розумію, що це сьогодні зі мною. Часом я приїжджаю сюди, і мені тут дуже добре, справді добре, але потім…

Більш вона про це, не говорила. Тепер її обличчя ховалося в мене на грудях, я заспокійливо поплескував її по плечу, а тоді вона глухо проказала, що я повинен бути їй другом, а я мовив: «Ну звісно»,— і вдихнув приємні пахощі її волосся. Від нього йшов віддавна знайомий мені приємний, чистий і свіжий дух маленької дівчинки, яку причепурили до дитячого свята. Але вона вже не була маленькою дівчинкою, і свята не було. Ні, не було свята. Ні полуничного морозива, ні шоколадного торта, ні плескання в долоні під звуки сурм, ні гри, в якій співаєш про короля Вільяма, сина короля Якова, а тоді стаєш навколішки на килимку і обираєш, хто тобі наймиліший.

Хвилину чи дві Анна стояла, сховавши обличчя в мене на грудях, і, якби це було при денному світлі, ви напевне помітили б просвіт між нею і її другом, тим часом як друг з безсторонністю лікаря поплескував її по плечу. Потім вона відійшла й стала перед каміном, дивлячись на вогонь, що вже добре розгорівся й надавав кімнаті, як то кажуть, домашнього затишку.

Раптом надвірні двері розчахнулись, до кімнати, мов великий настовбурчений пес, вдерся вітер з холодного моря, і полум’я в каміні зметнулося догори. То вступив у домашній затишок Адам Стентон. Він ніс цілий оберемок пакунків, бо їздив до центру містечка по харчі.

— Привіт,— сказав він із-за пакунків і усміхнувся своїм довгим, тонким, твердим ротом, що звичайно скидався на рівний добре загоєний хірургічний розтин, та коли Адам усміхався — якщо усміхався,— усмішка його була несподівано щира й аж наче зігрівала тебе.

— Слухай,— швидко промовив я,— чи на твоїй пам’яті суддя Ірвін хоч колись опинявся без грошей? У тяжкій скруті?

— Та ні… не знаю…— почав був він, і обличчя його спохмурніло.

Анна рвучко повернулась і позирнула на нього, а тоді кинула гострий погляд на мене. На мить мені здалося, ніби вона хоче щось сказати. Та вона промовчала.

— А, згадав! — мовив Адам, усе ще стоячи з пакунками в руках.

Я таки розворушив трясовину.

— Згадав,— повторив він із задоволеним, прояснілим виразом, який з’являється на обличчі людини, коли вона видобуває з глибин пам’яті щось давно призабуте.— Атож, дай подумаю… я був тоді ще малий… року десь тисяча дев’ятсот тринадцятого або чотирнадцятого… Пригадую, батько казав щось про це дядькові