Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Гадаєте, легко було пробачити? Бачити цілі... білі... будиночки під черепичним дахом. З трояндами... Я сама хотіла, щоб їм було боляче... Так... Хотіла бачити їхні сльози... Стати хорошою відразу неможливо. Правильною й доброю. Такою хорошою, як ви тепер. Жаліти їх. Для цього мені треба було, щоб десятки років минуло...»

А. Раткіна,

молодший сержант, телефоністка

«Рідна земля визволена... Помирати стало зовсім нестерпно, ховати стало зовсім нестерпно. Умирали за чужу землю, ховали в чужій землі. Нам пояснювали, що ворога треба добити. Ворог ще небезпечний... Усі розуміли... А вмирати так шкода... Уже нікому не хочеться...

Я запам’ятала багато плакатів уподовж доріг, вони були схожі на хрести: "Ось вона — проклята Німеччина!" Цей плакат запам’ятали всі...

І всі чекали цього моменту... Ось зараз ми зрозуміємо... Ми побачимо... Звідки вони? Яка в них земля, які будинки? Невже це звичайні люди? І вони жили звичайним життям? На фронті я не уявляла собі, що зможу знову читати вірші Гейне. Свого улюбленого Ґете. Я вже не могла б слухати Ваґнера... До війни — а я виросла в сім’ї музикантів — я любила німецьку музику — Баха, Бетховена. Видатного Баха! Усе це я викреслила зі свого світу. Потім ми бачили, нам показали крематорії... Табір Освенцим... Гори жіночого одягу, дитячих черевичків... Сіра зола... Її на поля вивозили, під капусту. Під салати... Я не могла більше слухати німецьку музику... Багато води спливло, поки я повернулася до Баха. Стала грати Моцарта.

Нарешті ми на їхній землі... Перше, що нас здивувало, — гарні дороги. Великі селянські будинки... Горщики з квітами, ошатні фіранки на віконцях навіть у сараях. У будинках білі скатертини. Цінний посуд. Фарфор. Я там уперше побачила пральну машину... Ми не могли зрозуміти: навіщо їм було воювати, якщо вони так добре жили? У нас люди в землянках туляться, а в них білі скатертини. Кава в маленьких чашках... А я лише в музеї їх бачила. Ці чашечки... Я забула розповісти про одне потрясіння, всіх нас потрясло... Ми пішли в наступ, і ось перші німецькі окопи, які ми захопили... Заскакуємо туди, а там у термосах ще гаряча кава. Запах кави... Галети. Білі простирадла. Чисті рушники. Туалетний папір... У нас усього цього не було. Які простирадла? Спали ми на соломі, на гілках. Іноді по два-три дні жили без гарячого. І наші солдати розстрілювали ці термоси... Цю каву...

А в німецьких будинках я бачила розстріляні кавові сервізи. Горщики з квітами. Подушки... Дитячі коляски... Але все одно ми не здатні були сподіяти їм те саме, що вони нам накоїли. Змусити їх страждати так, як ми страждали.

Нам важко було збагнути, звідки їхня ненависть? Наша зрозуміла. А їхня?

Дозволили посилати додому посилки. Мило, цукор... Хтось взуття посилав, у німців міцне взуття, годинники, шкіряні речі. Усі шукали годинники. Я не могла, мені було огидно. Я нічого не хотіла в них брати, хоча я знала, що мама з моїми сестричками живуть у чужій хаті. Нашу спалили. Коли повернулася додому, розповіла мамі, вона обійняла мене: "Я теж нічого не могла б у них узяти. Вони вбили нашого тата".

Томик Гейне я взяла в руки за десятки років після війни. І платівки з німецькими композиторами, які любила до війни...»

Аглая Борисівна Нестерук,

сержант, зв’язкова

«Це вже в Берліні... Зі мною був такий випадок: йду вулицею, а назустріч мені вискакує хлопчисько з автоматом — фольксштурм, уже кінець війни. Останні дні. У мене рука на автоматі. Напоготові. Він на мене подивився, закліпав і заплакав. І я не вірю собі — і в мене сльози. Мені так його шкода стало, стоїть пацан із цим автоматом безглуздим. І я його пхаю до зруйнованого будинку в підворіття, кажу: ховайся. А він злякався, що я його пристрелю зараз — у мене шапка на голові, незрозуміло, дівчина чи хлопець. За руку мене хапає. Реве! Я погладила його по голові. Він онімів. Війна — як не як... Так, я сама оніміла! Я ж їх усю війну ненавиділа! Справедливо-несправедливо, а все одно противно вбивати, особливо в останні дні війни...»

Альбіна Олександрівна Гантімурова,

старший сержант, розвідниця.

«Шкодую... Я не виконала одного прохання...

Привезли до нашого госпіталю одного німецького пораненого. Мені здається, це був льотчик. У нього було перебите стегно, і почалася гангрена. Якось так шкода мені його стало. Лежить і мовчить.

Я трохи німецьку мову розуміла. Питаю його:

— Пить хочеш?

— Ні.

Поранені знали, що в палаті німецький поранений. Він окремо лежав. Я йду, вони обурюються:

— Так ви ворогові воду несете?

— Він помирає... Я повинна йому допомогти...

Нога вся в нього синя, нічого вже не зробиш. Зараження моментально зжирає людину, людина згоряє за добу.

Даю я йому воду, а він на мене дивиться і раптом каже:

— Гітлер капут!

А це сорок другий рік. Ми під Харковом в оточенні.

Я питаю:

— Чому?

— Гітлер капут!

Тоді я йому у відповідь:

— Ти так думаєш і говориш тепер, бо ти тут лежиш. А там ви вбиваєте...

Він:

— Я не стріляв, я не вбивав. Мене змусили. Але я не стріляв...

— Усі так виправдовуються, коли в полон потрапляють.

І раптом він мене просить:

— Я дуже... дуже... прошу, фрау... — і дає мені пакет із фотографіями. Показує, що ось його мама, він, його брати, сестри... Гарна така фотографія. На звороті він пише адресу: — Ви будете там. Будете! — І це говорив німець у сорок другому році під Харковом. — Так ви киньте, будь ласка, це