Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Я з величезним задоволенням прийняв би вашу пропозицію, — відказав господар, — та, на жаль, якщо я подамся до Парижа, то, либонь, інкогніто.

Тим часом вечеря тривала; утім, здавалося, її наготували тільки для Франца, бо незнайомець тільки доторкнувся до розкішного бенкету, що його він улаштував для неочікуваного гостя і якому той запопадливо віддавав належне.

Аж ось Алі приніс десерт чи радше зняв кошики зі статуй і поставив на столі.

Поміж ними він поставив невеличку чашу з позолоченого срібла, накриту кришкою з того ж таки металу.

Повага, з якою Алі приніс ту чашу, викликала у Францові цікавість. Він підняв накривку і побачив якесь зеленкувате тісто, що скидалося на шербет, та було йому геть незнайоме.

Він збентежено поклав накривку на місце і, глянувши на господаря, побачив, що той усміхається.

— Ви не можете здогадатися, що в цій чаші, і вам кортить про це дізнатися?

— Зізнаюся, що це так.

— Цей зелений шербет — справжнісінька амброзія, що її Геба подавала на стіл Юпітерові.

— Але ж ця амброзія, — сказав Франц, — побувавши в людських руках, либонь, поміняла свою небесну назву на земну? Як зветься цей наїдок, якого мені, утім, не дуже кортить, людською мовою?

— Ось неспростовний доказ нашого матеріалізму! — вигукнув Синдбад. — Частенько минаємо ми наше щастя, не помічаючи його і навіть на нього не глянувши, а якщо і глянемо, то не впізнаємо його. Якщо ви людина позитивна і ваш бог — золото, скуштуйте цього шербету, і перед вами відкриються скарби Перу, Гузерата і Голконди; якщо ви людина уяви, поет, скуштуйте його — і межі можливого зникнуть: безмежні далі розгорнуться перед вами, і, вільний серцем, вільний душею, ви блукатимете у безкраїх просторах мрії. Якщо ж ви честолюбні, намагаєтеся доскочити земної величі, то скуштуйте його, і за годину ви будете володарем не маленької країни у кутку Європи, як ото Англія, Франція чи Іспанія, а владарем усієї землі, владарем усенького всесвіту. Трон ваш стоятиме на тій горі, яку Сатана звів для Ісуса і, не вклоняючись нечистому, не цілуючи його пазуряк, ви будете верховним повелителем усіх земних царств. Погодьтеся, що це спокусливо, тим паче що для цього варто лиш... Ось гляньте.

Сказавши те, він підняв накривку маленької чаші, узяв ложечкою для кави кусничок чарівного шербету, підніс його до рота і помалу проковтнув, приплющивши очі й закинувши голову.

Франц не заважав господареві тішитися улюбленими ласощами; коли ж той трохи оговтався, він запитав:

— Та що ж це за чарівний наїдок?

— А ви чули про Старця з Гори, — запитав господар, — отого, що хотів забити Філіппа Августа?

— Авжеж.

— Вам відомо, що він володів розкішною долиною біля підніжжя гори, якій він зобов’язаний отим поетичним прізвиськом. У тій долині цвіли пречудові сади, посаджені Гасаном-ібн-Сабба, а в садах були затишні альтанки. У ті альтанки він запрошував обранців і пригощав їх, як писав Марко Поло, якимось зіллям, що переносило їх до раю, де їх чекали вічно квітучі трави, вічно стиглі плоди, вічно юні діви. Те, що ті щасливі юнаки вважали дійсністю, було мрією, але такою солодкою, такою втішною, такою пристрасною, що вони продавали за неї душу і тіло тому, хто її дарував їм, слухалися його, як бога, ішли на край світу вбивати вказану їм жертву і без слів умирали болісною смертю, сподіваючись, що це лиш перехід до того блаженного життя, яке обіцяло їм священне зілля.

— То це гашиш! — вигукнув Франц. — Чув я про нього.

— Так отож, любий Аладдіне, це гашиш, найліпший, найщиріший александрійський гашиш, від Абугора, незрівнянного мастака, великого чоловіка, якому варто було б спорудити палац із написом: «Продавцеві щастя від удячного людства».

— А знаєте, — сказав Франц, — мені самому кортить упевнитися в тому, що ви по правді його хвалите.

— Посудіть самі, любий гостю, самі судіть, та не зупиняйтеся на першому досвіді. Почуття треба привчати до кожного нового враження, ніжного чи гострого, сумного чи радісного. Природа бореться з цим божистим зіллям, бо вона не створена для втіхи і чіпляється за страждання. Треба, щоб переможена природа проступилася у цій борні, щоб дійсність пішла за мрією, і тоді мрія бере гору, мрія стає життям, а життя — мрією. Та які ж різні ті перетворення! Порівнявши злигодні достеменного життя з утіхами життя уявного, ви відвернетеся від життя і поринете у вічну мрію. Коли ви покинете власний світ задля світу інших, вам здаватиметься, що ви поміняли неаполітанську весну на лапландську зиму. Вам здаватиметься, що ви спустилися з раю на землю, з неба у пекло. Скуштуйте гашишу, любий гостю, скуштуйте.

Замість відповіді Франц узяв ложку, зачерпнув чудесного шербету стільки ж, скільки взяв і господар, і підніс до рота.

— А нехай йому всячина! — сказав він, проковтнувши божистий наїдок. — Не знаю, чи приємні будуть наслідки, та воно не таке смачне, як ви запевняєте.

— Тому що ваш язик ще не пристосувався до незвичайного смаку цього трунку. Скажіть, хіба вам із першого разу сподобалися креветки, чай, портер, трюфелі, усе те, до чого ви потім так приохотилися? Хіба ви розумієте римлян, що приправляли фазанів ассою-фетидою, і китайців, що їдять ластів’ячі гнізда? Звісно ж, ні. Те саме і з гашишем. Потерпіть тиждень, і ніщо інше на світі не зрівняється для вас із ним, хоч яким прісним і позбавленим смаку він здається вам зараз. Утім, перейдімо до іншої кімнати, до вашої. Алі принесе нам люльки і каву.

Вони повставали, і поки той, що прозивав себе Синдбадом і кого ми теж вряди-годи наділяли цим найменням, щоб якось називати його, давав якісь накази Алі, Франц увійшов до сусіднього покою.

Опоряджений він був простіше, та не менш багато. Був він круглісінький, і весь облямований величезним диваном. Та диван, стіни і стеля були оббиті дорогими хутрами, м’якими й ніжними, мов найпухнастіший килим, — то були шкури африканських левів з величними гривами, смугастих бенгальських тигрів, шкури капських пантер, у яскравих плямах, що скидалися на ту, що її бачив Данте, шкури сибірських ведмедів і норвезьких лисів, і всі вони лежали одна на одній, аж здавалося, наче ступаєш по густій траві чи лежиш на пуховій перині.

Гість із господарем полягали на диванах; люльки з ясминового дерева із довгими бурштиновими цибухами були у них під рукою вже натоптані тютюном, щоб не натоптувати двічі ту саму. Вони взяли по люльці. Алі дав їм припалити і пішов по каву.

Запало мовчання. Синдбад поринув у думки, що, здавалося, не покидали його навіть під час розмови, а Франц опинився у тому стані супокою, що завжди огортає курця добрячого тютюну, коли разом із димом вивітрюються всі сумні думки і в душі рояться чарівні марення.

Алі приніс каву.

— Яку ви полюбляєте, — озвався незнайомець, — по-французькому чи по-турецькому, міцну чи слабку, з цукром чи без нього, настояну чи кип’ячену? Обирайте, яка завгодно мається.

— По-турецькому, — відказав