Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

У суспільстві розгортаються дискусії щодо потреби вивчення рідної історії, в ході яких робиться наголос на морально-етичних і громадянських аспектах. Проте дедалі відчутнішою стає ідея виховання національної свідомості. При цьому досить актуальним стало твердження тоді вже покійного М. Драгоманова: «Без рідної історії не може зростати соціально-політична думка країни». Досить часто проблеми поширення історичної свідомості пов’язувалися з потребою подолання своєрідної «смуги осілості», яка була встановлена у межах імперії для українського слова. На думку С. Єфремова, це призводило до того, що навіть закордонна література лишалася майже невідомою навіть багатьом свідомим українцям, не говорячи вже про широкі кола українського та російського суспільства. Тому не випадково серед вимог про зняття утисків українського слова незмінно містилися наполягання дозволити поширення наукової літератури, введення у навчальних закладах вивчення історії України.

Історичні сюжети широко використовувалися для аргументації громадсько-політичної позиції тих чи інших політичних і національних сил. Великодержавні елементи залякували небезпекою сепаратизму з боку «українофілів», апелюючи при цьому до того, що поступки з боку влади українським національним вимогам суперечать духу і літері ще Переяславських угод. У відповідь М. Грушевський переконливо доводив, що ці угоди свого часу навпаки гарантували українську автономію та самоврядування, а політика репресій і поневолення, яку проводила московська бюрократія, суперечила ідеї вільного єднання, закладеного в основу актів 1654 р. Окрім того, він виводив історичні джерела українського сепаратизму від доби гетьмана Хмельницького, вказуючи, що останній був не тільки приєднувачем України до Московії, а й першим українським сепаратистом, який намагався розірвати з нею зв’язок.

У новій революційній ситуації виявилося, що українська історична думка спроможна запропонувати досить привабливу модель суспільно-політичного переустрою імперського простору. Ідеться, власне, про політичну ідею автономії, яка обґрунтовувалася історично. Першим у цій справі знову був М. Грушевський. Його публіцистичні та науково-популярні статті цього періоду були присвячені доведенню права українців, як і інших підневільних народів, на повну можливість розвитку на власному національному ґрунті. І забезпечити це міг новий державний устрій, що включав би принцип територіально-національної автономії. Цікавою особливістю є те, що Грушевський, доводячи право українців на автономію, посилався не на історичні акти на кшталт Переяславської угоди, що зазвичай робили репрезентанти повної самостійності, скажімо М. Міхновський, а на «природні права» українського народу — суцільну етнічну територію, яку він займав, особливості його побуту, економічних відносин, культурних та громадських традицій, тобто на ті ознаки, які визначали його як окрему етнографічну та національну одиницю.

Історичні паралелі на користь автономістичним домаганням проводив і В. Доманицький. Він зазначав, що нині, як і 140 років тому, під час укладання Уложення 1767 р. за Катерини II, український народ через свої представників знову заявляє про право на автономію, про національну школу, суд, друк. Історик виявив дві причини цього дивного, на перший погляд, явища:«...Наявність у народу національної самосвідомості та безглузда політика російського уряду, яка... приєднання України до московської держави розуміла не інакше, як в смислі перетворення вільних козаків на таких же вірнопідданих, як і великороси»[190].

Серед публікацій, які побачили світ на сторінках українських наукових видань у межах Російської імперії, зростала кількість тих, у яких порушувалися й досліджувалися проблеми самобутнього історичного шляху України. З пильною увагою до втрати нею давніх національних особливостей під впливом російського панування. Зокрема, у «Киевской старине» розглядалася причини та хід ліквідації автономії Гетьманщини. При цьому автор наголошував на суттєвому значенні внутрішнього чинника — фізичного та морального ослаблення українського народу, перевазі соціально-економічного принципу над національно-автономістичним. Однак це не завадило висловити переконання, що попри ліквідацію старого українського устрою, гоніння на все українське та інші «обрусительні» заходи національна ідея в українському народі не померла[191]. На часі були передруки наукових і публіцистичних праць М. Драгоманова, які до того не були відомі широким українським колам Російської імперії.

Історична аргументація була основою для наукових висновків щодо скасування цензурних обмежень української мови. У комісіях, які були створені з цією метою за дорученням міністра освіти та Академії наук, у Харківському та Київському університетах взяли участь чимало відомих істориків: М. Сумцов, М. Максимейко, В. Антонович, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський та інші. Як переконливо доводить Г. Касьянов, висновки цих комісій виявилися цілком солідарними з вимогами української інтелігенції. Українські науковці, які на той час перебували у Петербурзі (Ф. Вовк, О. Лотоцький, М. Славинський, С. та О. Русови), надавали допомогу в складанні доповідної записки комісії імператорської Академії наук, прихильної до вирішення українського мовного питання.

Широкого розмаху набув громадський рух із заснування українських кафедр в університетах. Ініціатива була подана студентським зібранням в Одесі наприкінці 1905 р. Студентські збори у Київському університеті також постановили домагатися чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання. Керівництво Харківського університету подало прохання до Міністерства освіти про відкриття двох українських кафедр — історії та літератури.

Чималий вплив на громадську думку справила аргументована і чітка позиція М. Грушевського з цієї проблеми. Відомий історик переконливо доводив, що відсутність у межах імперії офіційної підтримки українознавчим дослідженням завдає непоправної шкоди не тільки розвиткові українського народу, його культурно-національній ідентичності, але й самій науці. На переконання Грушевського, українські історичні дослідження без такого регулятора, як університетська наука, мусять розвивалися силами любителів. У результаті цього не вироблялися методологічні прийоми, не були підведені міцні основи під джерелознавство, не був належними чином розвинутий науковий критицизм. Втрат зазнавала й суто наукова сфера, без національного огляду, оскільки, не маючи знань з історії України, неможливо було досліджувати історію всієї Східної Європи, як і всю «історичну еволюцію». Тому створення кафедр українознавчих дисциплін було в інтересах не тільки українців, а й університетської науки взагалі. Грушевський у цей час пропонував заснувати кафедри: історії українського народу, допоміжних історичних дисциплін, археології, етнології та антропології українського населення, українського права. Важливо, що ці вимоги підтримувалися широкими колами громадськості з різних кінців України та з-за кордону, що, на думку Д. Дорошенка, було свідченням зростання української національної свідомості. У громадській думці також панувало переконання про можливість забезпечення україномовного викладання у вищій школі відповідними науковими кадрами як з Росії, так і з Галичини.

На революційній хвилі в умовах відносної свободи друку та спілок, яка з’явилася після запровадження «Тимчасових правил щодо друку», було створено Українське наукове товариство у Києві. Ця громадська наукова інституція, що мала яскраво виражений український характер, офіційно була зареєстрована