Читати книгу - "Метаморфози"

319 Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:

320 «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе,—

321 Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,—

322 Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!

323 Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна

324 Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло

325 Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця

326 Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,

327 Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи

328 Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.

329 Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів

330 Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,—

331 Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,

332 Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати —

333 З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну.

334 Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,

335 Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!

336 Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе —

337 Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком

338 Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!

339 Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? —

340 Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?

341 Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі

342 Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:

343 Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,

344 До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю.

345 Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна!

346 Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?

347 Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе?

348 Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата?

349 Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,

350 Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий,

351 Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,

352 Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи

353 Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.

354 Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться

355 Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!»

356 Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти

357 Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,

358 Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.

359 Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,

360 Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.

361 «Он яка доня моя, — здивувався Кінір, — соромлива».

362 Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози.

363 Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала

364 Мужем назвати, — «Подібного, — мовить, — обличчям до тебе».

365 Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно,

366 Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши,

367 Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.

368 Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому

369 Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з'їдає,

370 Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.

371 То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть

372 Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня

373 На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй

374 Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,

375 Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку

376 В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.

377 В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.

378 Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу

379 Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав'язала.

380 «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!»

381 Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.

382 Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,

383 Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.

384 Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату,

385 Бачить: готується смерть — і б'є себе в груди старенька,

386 Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,

387 Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,

388 Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.

389 Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.

390 Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти.

391 Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди

392 Висохлі, молить колискою й покормом першим, солодким,

393 Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає

394 І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,

395 Їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся, — каже,—

396 То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.

397 Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля.

398 Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу.

399 Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить.

400 Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток

401 Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!»

402 Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі

403 Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді