Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

ЕПІЛОГ 

Осінь була холодна й наганяла на всіх незрозумілий смуток. Може це мені просто здається, бо багато людей метушилися, кудись поспішали, бігли, закохані пари в бежевих пальто й чорних капелюшках, куртках і шарфах, ходили зі сторони в сторону тримаючись за руки. На переході загорівся зелений знак, який означав, що тепер можна переходити дорогу. По різні боки стояли люди. Саме більше мені сподобалося стежити за молодими хлопцем і дівчиною, які стояли по різні сторони дороги. Вони виділялися серед іншого натовпу. Коли загорілося зелене світло, вони не пішли, а побігли один одному назустріч. Усміхнена дівчина з червоним кольором помади, що завжди у мене асоціювався з любов’ю заскочила на хлопця. Хлопець в свою чергу підняв її на руки й почав з нею кружляти так, наче вони були одні і більше нікого. Вони сміялися, раділи моменту. Сподіваюсь у них завжди все буде добре. Від них віяло не тільки любов’ю, а ще й щирістю. А жовте листя опадало від легенького повіву вітру. Вчора ввечері пройшов дощ, який залишив після себе чималі калюжі, через що дорогою до найближчої кав’ярні мені довелося йти далеченько від дороги, сподіваючись, що мене не обіллє водою машина. Дощ пішов знову, вже тоді, коли мені готували каву. Набігли сірі тучі, які закривали собою тепле сонечко. Просто так тут сидіти не прийнято, тому потрібно було подумати, щоб такого взяти. Попросивши американо з молоком та одним цукром, мені сказали, що зараз його принесуть. Тут всі столики були зайняті окрім дальнього з боку, біля вікна. Заплативши тридцять гривень, довелося йти туди. Якраз людей добре видно. Кава пахне приємно, хоч і має трішки дивну, як на мене, назву. Он, за вікном, дівчина несла в руках великий букет квітів. Американо було гаряче, і після першого ковтка, воно зігріло мене повністю. Та й всередині було добре і затишно. Справа, від місця, де я сиджу, на стіні працював телевізор з сучасною музикою. Мені також подобається, як тут пахне смаженими сосисками. Хоч грошей у мене і вдосталь, але сильно витрачатись, чомусь не хочеться. Але якщо мене буде мучити голод то я звичайно ж піду замовлю собі один або навіть два хот-доги. Підперши кулаком щоку, захотілося поглянути у каву, наче вона мені розповість моє майбутнє. Стільки всього довелося нам всім пережити. І табір, і Лєру, і смерті, і монстра. Так можна продовжувати до безкінечності. Стільки всього трапилося за такий маленький проміжок часу, що навіть досі не віриться що це все справді відбувалося. Забагато подій, як для однієї зміни й нажаль вони майже всі були поганими. Цікаво, як зараз виглядають наші? Аня, Віка, Богдан, Андрій, Вадим...  Ким вони стали, коли виросли? Як вони живуть? Як виглядають? Питання, що вони думали, після останніх подій у таборі, я ставлю собі перед сном кожен день. Зараз уже середина жовтня, але так і не скажеш, що стало сильно холодно. В місті завжди буде тепло, особливо коли стоять мінімум по три кав’ярні на метр квадратний. Як згадую події тієї ночі, в мене починає трусити. Недавно, мені снився той день. Прокинувшись почалися крики, сльози, не розуміння, де я знаходжусь. Але тепер можна все ретельно обдумати. Настав час відпустити минуле. Більше воно мене не потривожить. 

В ту ніч, як ми з Оленою вибралися з лісу тримаючись за руки. Перелякані, подерті. Ми побачили світло від костра та фари машини. Біля машини стояли дві дівчини, які щось палко між собою обговорювали, не забуваючи додавати лайку через кожне слово. Хлопець, тримаючи себе руками за голову ніяк не міг знайти собі місце, через що ходив кругами навкруг вогника. Під нашими ногами тріснула гілка, й вони переключились на нас. Їх пробрав шок. Мене і Олену це не шокувало аж ніяк, після всього побаченого й пережитого хвилину назад. Ми повільно підійшли до них, всі згорьовані, в сльозах і в розпачі. Вони дивилися на нас, як на прибульців. Саме таким поглядом, по словам покійного Льоши на нас дивився Міша, коли потрапив у табір. Вітя, його друг, підбіг до нас перший. Він вхопив Олену за плечі й запитав: 

– Ти Мішина сестра? – потім відпустивши її голосно засміявся. – В нього вийшло! Він справився! Господи, очам не вірю, це все правда! Ти на нього так схожа! Бачите дівчата? Я ж казав, що в нього вийде! 

Дівчата після того, як роздивилися нас у світлі вогню поприсідали на велику колоду. Потім Вітя підійшов до мене й взяв за плечі тепер мене. 

– О, а ти Аліна, так? Мені Міша багато чого про тебе розповідав. Багато хорошого! Ну, яке це відчуття, коли ти полонила серце такого парубка, а? А чого ти плачеш? Чого ви обоє плачете? І до речі, а де Міша? Він позаду йде, як завжди? 

Після того, як він сказав його ім’я, я та Олена знову заплакали. 

– Міша, – крикнув тоді у сторону лісу Вітя, – давай виходь. Знаю я твої жарти тупі. Зараз не до них взагалі. Давай виходь і ми поїдемо вип’ємо пива і ви все нам розповісте!  

Навіть ми з Оленою обернулися назад в надії, що там стоїть він обпираючись об дерево. В цілості посміхається до нас. Дива не сталося. Воно ніколи не стається так, як ти собі це уявляєш у голові. Але я продовжувала вірити. 

Посмішка Віті зникла так, наче її і не було зовсім. Він перевів очі на нас і тихо запитав: 

– Дівчата, а де мій друг? 

Опустивши очі на землю, Олена сказала: 

– Нема в тебе, Вітя, більше друга, а в мене ще й як виявилося, й брата...  

Дівчата прикрили свої обличчя рукою, а Мішин товариш від почутих слів повільно відійшов від нас. 

– Як же так...  – казав він. – Як же так, старий...  Ти ж обіцяв мені, що ви повернетесь разом...  Та ну ні, такого бути не може! – по його очам, які були залиті сльозами, було легко зрозуміти що ще трошки й він заплаче разом з нами.