Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Використання сили більше не заспокоювало мене. Щоразу, закликаючи світло в майстерні Матерців або на березі озера, я відчувала голу шкіру лівого зап’ястя, ніби там залишився опік. Попри все, що я знала про підсилювачі, знищення, яке вони можуть розпочати, незворотність того, як вони можуть змінити мене, відігнати жагу до жар-птиці не вдавалося.

Мал мав рацію. Це перетворилося на одержимість. Уночі я лежала, уявляючи, що Дарклінґ знайшов останній шматочок головоломки Морозова. Можливо, він посадовив жар-птицю в блискучу золоту клітку. Чи співатиме вона йому? Я навіть не знала, чи співає жар-птиця взагалі. Деякі з легенд переконували, що співає. А одна запевняла, що спів жар-птиці може заколисати цілу армію. Почувши його, солдати припиняють битися, відкладають зброю і вмиротворено дрімають в обіймах ворогів. Я вже знала всі історії. Жар-птиця плаче діамантовими сльозами, її пір’я зцілює смертельні рани, а у змахах крил можна прочитати майбутнє. Я книжку за книжкою ковтала народну творчість, епічні поеми і збірки селянських казок, намагаючись знайти хоч якусь закономірність чи підказку. У центрі легенд про морського батога завжди були крижані води Кістяного Шляху, проте історії про жар-птицю ширилися Равкою і за її межами, й жодна не пов’язувала це створіння зі Святим.

Ще гірше було те, що видіння чіткішали й частішали. Дарклінґ з’являвся мало не щодня, зазвичай у своїх покоях або в проходах між бібліотечними полицями, зрідка у штабі під час нарад або на зворотному шляху з Ґранд-Палацу в сутінках.

— Чому б тобі не залишити мене на самоті? — прошипіла я якось увечері, коли намагалася попрацювати за столом, а він нависнув наді мною.

Минуло кілька довгих хвилин. Я не думала, що він відповість. Устигла навіть посподіватися, що він зник, аж доки не відчула руку на своєму плечі.

— Тоді я теж буду самотній, — промовив Дарклінґ і залишався поруч зі мною цілу ніч, аж доки олія в лампах не вигоріла до останньої краплі.

Я звикла, що він чекає мене на розі коридорів або сидить на краєчку мого ліжка, коли я засинаю. Іноді Дарклінґ не з’являвся, і я помічала, що чекаю на нього або розмірковую, чому він не прийшов, і це лякало мене найбільше.

Єдиною світлою подією стало Васілієве рішення покинути Ос Альту й навідатися до Кар’єви на аукціон, де продавали лошат. Я мало не заверещала від радості, коли Ніколаї повідомив цю новину під час однієї з наших прогулянок.

— Спакував манатки посеред ночі, — сказав принц. — Обіцяв, що повернеться до мого дня народження, та я не здивуюся, якщо він знайде якусь відмовку, аби залишитися там.

— Тобі слід спробувати позбутися цього самовдоволеного виразу, — порадила я. — Це не надто по-королівськи.

— Переконаний, мені пробачать невеличке зловтішання, — засміявся хлопець. Під час прогулянки він насвистував ту саму мелодію, яку я пам’ятала з «Волкволна». Потім відкашлявся: — Аліно, ти завжди втілення чарівності, але… ти спиш?

— Небагато, — зізналася я.

— Жахіття?

Мені справді досі снився розтрощений скіф і люди, що тікають від Зморшки, та заважало заснути не це.

— Не зовсім.

— Ах, — озвався Ніколаї і зчепив руки за спиною, — я помітив, що твій друг останнім часом з головою занурився в роботу. Попит на нього неабиякий.

— Ну, — відповіла я, намагаючись говорити безтурботно, — це Мал.

— Де він навчився стежити? Схоже, ніхто й досі не може вирішити, везіння це чи навички.

— Він не вчився. Просто завжди вмів це робити.

— Як йому пощастило, — позаздрив хлопець. — У мене ніколи не було вродженого таланту.

— Ти видатний актор, — уїдливо зауважила я.

— Думаєш? — перепитав він. А тоді нахилився до мене і прошепотів: — Просто зараз я граю «смиренність».

Я роздратовано похитала головою, але була вдячна йому за легковажні балачки і ще більше вдячна, коли він змінив тему.

***

Давидові знадобилося ще майже два тижні, щоб змусити свої тарілки запрацювати, та коли вони нарешті були готові, я зібрала гриш на даху Маленького Палацу, щоб влаштувати прем’єрний показ.

Толя з Тамарою теж були там, як завжди насторожені, й розглядали натовп. Мала ніде не було видно. Увечері напередодні я залишилась у вітальні, сподіваючись перехопити його і запросити особисто. Та після опівночі здалась і пішла спати.

На протилежних боках даху, на пласкому перешийку між куполами східного і західного крил, встановили дві велетенські тарілки. За допомогою системи важелів кожною з них керували Творець і Верескун в окулярах, що захищали від сліпучого сяйва. Я побачила, що Зоя з Паєю опинилися в одній команді, а Надя стояла в парі з якимось Твердуном біля другої тарілки.

«Навіть якщо все це суцільний провал, — подумала я, — вони принаймні співпрацюють. Ніщо не допомагає дружбі краще за пекельний вибух».

Я зайняла своє місце в центрі даху, точнісінько між посудинами. Здригнувшись від хвилювання, побачила, що Ніколаї запросив на показ капітана варти палацу разом із двома генералами та кількома королівськими радниками. Я сподівалася, що вони не очікували нічого надто видовищного. Моя сила полюбляла найкраще проявитися в суцільній темряві, а довгі дні Білоночі унеможливили це. Я спитала в Давида, чи не запланувати показ на пізнішу годину, та він лише похитав головою:

— Якщо все спрацює, видовища буде чимало. А якщо не спрацює, вибух буде ще видовищнішим.

— Давиде, здається, ти пожартував.

Хлопець насупився, остаточно збитий з пантелику:

— Справді?

За порадою Ніколаї Давид вирішив, що скористається своїм сигналом з «Волкволна» і подасть нам знак свистом. Коли він пронизливо свиснув, глядачі притислися до куполів, залишивши нам достатньо