Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Воно ввійшло в мене золотим потоком і вибухнуло з долонь двома рішучими променями, які влучили в тарілки й відбилися сліпучим сяйвом. Це вражало, однак не було чимось надзвичайним.

Потім Давид знову свиснув, і тарілки злегка повернулися. Світло віддзеркалилося від поверхні, множачись і фокусуючись у дві розпечені до білого блискавки, що протнули ранні сутінки.

Натовп зойкнув, затуляючи очі. Я вирішила, що видовищністю можна не перейматися.

Промені розрізали повітря, розсипаючись діамантовими хвилями, що випромінювали несамовитий жар, наче намагалися пропалити небеса. Давид знову коротко дмухнув у свисток, і промені сплавилися в світловий клинок. Дивитися безпосередньо на нього було неможливо. Якщо Розтин заміняв мені ніж у руці, то це був палаш.

Тарілки нахилились, і промінь опустився. Натовп приголомшено задихнувся, коли світло шмагонуло приліском унизу, вирівнявши дерева під лінійку.

Нахил дедалі більшав. Промінь обпік берег озера і пірнув у воду. В повітря з гучним сичанням здійнялася хмара пари, і на мить здалося, наче ціле озеро закипіло.

Давид перелякано свиснув. Я поспіхом опустила руки, і світло зникло.

Ми підбігли до краєчка даху й визирнули на краєвид, що відкривався внизу.

Здавалося, наче хтось узяв лезо і відрізав верхівки усіх дерев від краєчка лісу аж до берега чистим діагональним рухом. Земля там, де її торкнувся промінь, була позначена розпеченою траншеєю, що тяглася аж до води.

— Це спрацювало, — приголомшено прошепотів Давид. — Це дійсно спрацювало.

На мить запала тиша, а тоді Зоя вибухнула реготом. До неї приєднався Сергій, а потім Марія і Надя. Раптом виявилося, що всі ми сміємося й радіємо, навіть насуплений Толя, котрий закинув сп’янілого від щастя Давида на своє велетенське плече. Солдати обіймалися з гришами, королівські радники — з генералами, Ніколаї танцював дахом із Паєю, котра навіть не встигла зняти захисні окуляри, а капітан варти стиснув мене в запаморочливих обіймах.

Ми так галасували, верещали і стрибали, що здавалося, наче цілий палац тремтить. Коли Дарклінґ вирішить піти в наступ, на його нічєвой чекає нічогенький сюрприз.

— Ходімо подивимося! — крикнув хтось, і ми помчали вниз сходами, наче дітлахи, щойно пролунав шкільний дзвоник. Ми хихотіли і хапалися за стіни.

Промчавши залою під золотим куполом, ми розчахнули двері й висипали на сходи та в садок. Коли всі кинулися до озера, я пригальмувала і зупинилася. Стежкою від тунелю з гілок крокував Мал.

— Ідіть, — сказала я Ніколаї. — Я наздожену.

Наближаючись, Мал дивився під ноги, не зустрічаючись зі мною поглядом. Коли він підійшов, я помітила у нього в очах червоні прожилки, а на вилиці потворний синець.

— Що сталося? — запитала, тягнучись рукою до його обличчя.

Він відсахнувся, кинувши погляд на служників, що стояли біля дверей палацу.

— Наштовхнувся на пляшку з квасом, — повідомив він. — Тобі щось потрібно?

— Ти проґавив показ.

— Я був на чергуванні.

Незважаючи на те, як боляче стиснулося в грудях, я не вгавала:

— Ми йдемо до озера. Хочеш із нами?

На мить він завагався, а тоді похитав головою:

— Я лише забіг прихопити кілька монет. Ми граємо в карти в Ґранд-Палаці.

Скалка в грудях смикнулася.

— Можливо, тобі захочеться перевдягтися, — порадила я. — У тебе такий вигляд, наче ти спав в одязі.

Я негайно пошкодувала про свої слова, та Мала вони, схоже, не занепокоїли.

— Можливо, тому що так і було, — кинув він. — Ще щось?

— Ні.

— Моя суверено. — Він рвучко вклонився і взявся перестрибувати сходинки, наче не міг дочекатися, коли забереться від мене подалі.

Дорогою до озера я не поспішала, сподіваючись, що біль у серці якимось дивом вщухне. Моя радість від успіху на даху випарувалася, залишивши мене порожньою, наче колодязь, крикнувши в який, не почуєш нічого, крім відлуння.

На берегу кілька гришників прогулювалися вздовж траншеї, вигукуючи її розміри, підігріваючи загальний тріумф і піднесення. Вона була майже шістдесят сантиметрів завширшки і стільки ж завглибшки — борозна обвугленої землі, що тяглася аж до крайки води. У лісі зрізані верхівки дерев лежали купою гілок і кори. Я витягнула руку і торкнулася одного з понівечених стовбурів. Дерево було гладеньке, чисто перерізане поперек і досі тепле на дотик. Зайнялося дві невеличкі пожежі, та Плинороби хутко з ними впоралися.

Ніколаї замовив до озера наїдки й шампанське, і решту вечора ми провели на березі.

Генерали з радниками попрощалися рано, але капітан і дехто з його вартових залишилися. Вони познімали мундири і черевики й зайшли по кісточки в озеро, а незабаром усі вирішили, що мокрий одяг їх не турбує, кинулись у воду й узялися хлюпатись і тягти одне одного під воду та організували перегони до невеликого острівця. Нікого не здивувало те, що перемагав завжди Плинороб, котрого вперед несли прихильні хвилі.

Ніколаї з Верескунами запропонували всім охочим навідатися на щойно завершене судно, яке принц охрестив «Рибалочкою». Спершу всі поводилися сторожко, та після повернення першої групи відвідувачів, котрі розмахували руками і з захватом розповідали про справжній політ, спробувати захотілося кожному. Я присягалася, що мої ноги більше ніколи не відірвуться від землі, та кінець кінцем здалася і приєдналася до решти.

Можливо, річ була в шампанському чи в тім, що я знала, чого очікувати, але «Рибалочка» виявилася легшою і граційнішою за «Колібрі». Попри те, що я міцно схопилася за кабіну обома руками, коли ми плавно піднялися в повітря, настрій у мене значно покращився.

Зібравшись з духом, я подивилася вниз. Під нами