Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

простягнулися безкраї простори Ґранд-Палацу, покреслені білими гравійними доріжками. Я побачила дах гришинської теплиці, ідеальне коло фонтана з подвійним орлом, золотисте мерехтіння палацових воріт. А тоді ми попливли над маєтками і довгими прямими бульварами верхнього міста. На вулицях натовпи людей святкували Білоніч. На проспекті Ґерського я побачила фокусників і акробатів на ходулях, в одному з парків освітленою сценою кружляли танцюристи. Із човнів на каналі вгору пливла музика.

Мені захотілося назавжди залишитися там, в обіймах вітру, і спостерігати за крихітним досконалим світом унизу. Та врешті-решт Ніколаї повернув стерно і знов опустив корабель на озеро повільною вигнутою донизу дугою.

Сутінки зробилися соковито-багряними. Пекельники розпалили на узбережжі вогнища, а в мороці хтось заграв на балалайці. Я чула, як унизу в місті свистять і гупають феєрверки.

Ми з Ніколаї сиділи на краєчку саморобного пірса, закасавши штанини і звісивши в воду ноги. Поруч із нами гойдалася на хвилях «Рибалочка» з напнутими білими вітрилами.

Принц погойдав ногою в воді, розбризкуючи її навколо.

— Ці тарілки можуть усе змінити, — сказав він. — Якщо тобі вдасться достатньо довго втримувати нічєвой, ми матимемо час, щоб знайти Дарклінґа і націлитися на нього.

Я відкинулася спиною на пристань, витягла руки над головою і взялася розглядати квітуче фіолетове нічне небо. Повернувши голову, змогла роздивитися лише обриси вже порожньої будівлі школи з темними вікнами. Мені б хотілося, щоб учні побачили, на що здатні тарілки, аби додати їм трохи надії. Битва, яка чекала на нас, досі лякала, а надто коли я думала про всі життя, які можуть бути покладені в ній.

Та принаймні тепер ми не просто сиділи на вершечку пагорба, чекаючи смерті.

— Можливо, у нас справді буде шанс у боротьбі, — зачудовано промовила я.

— Спробуй не втратити від захвату голову, та в мене є й інші гарні новини.

Я застогнала. Вже знала цей його тон.

— Не кажи цього.

— Васілій повернувся з Кар’єви.

— Будь такий люб’язний, втопи мене просто зараз.

— Щоб страждати самому? Гадаю, я цього не зроблю.

— Можливо, тобі вдасться попросити на день народження, аби на нього наділи королівський намордник? — запропонувала я.

— Але тоді ми не почуємо всі ті захопливі історії про літній аукціон. Тебе ж надихає расова велич породи равканських скакунів, чи не так?

Я застогнала. Мал повинен був чергувати під час прийому на честь дня народження Ніколаї наступного вечора. Можливо, мені вдасться попросити Толю чи Тамару підмінити його. Просто зараз мені здавалося, що я не зможу дивитися, як він з кам’яним обличчям, виструнчившись, стоїть цілу ніч, а надто якщо все це супроводжуватиметься Васілієвими балачками.

— Вище носа, — підбадьорив мене Ніколаї. — Можливо, він знову зробить тобі пропозицію.

Я сіла.

— Звідки ти про це знаєш?

— Якщо пригадуєш, я зробив точнісінько те саме. Просто здивований, що він ще не наважився на другу спробу.

— Вочевидь, мене нелегко застати на самоті.

— Знаю, — погодився Ніколаї. — А ти як думала, чому я після кожної наради проводжаю тебе з Ґранд-Палацу?

— Заради нагоди насолодитися моїм блискучим товариством? — із гіркотою кинула я, роздратована розчаруванням, яке відчула після його слів. Ніколаї чудово вдавалося змусити мене забути, наскільки прорахований кожен його крок.

— І це теж, — відповів хлопець. Підняв ноги над водою й уважно оглянув свої поморщені пальці. — Кінець кінцем він ще повернеться до цієї теми.

Я перебільшено нещасно зітхнула:

— Як відмовити принцові?

— Якось тобі це вже вдалося, — нагадав Ніколаї, продовжуючи роздивлятися свої ступні. — Переконана, що тобі цього хочеться?

— Ти можеш побути серйозним?

Хлопець стривожено посовався.

— Ну, він перший у черзі до трону, монаршої казни і всього такого.

— Я б не вийшла за Васілія, навіть якби в нього була жар-­птиця Людмила, а монарша казна мене анітрохи не цікавить. — Я подивилася на Ніколаї. — Ти казав, що тебе не займають плітки про твоє походження.

— Можливо, я був не зовсім щирий щодо цього.

— Ти? Був не зовсім щирий? Я шокована, Ніколаї. Шокована й нажахана.

Хлопець засміявся:

— Думаю, про це легко говорити далеко від королівського двору. Але тут, схоже, ніхто не збирається дозволити мені забути про це, а надто брат. — Він здвигнув плечима. — Так було завжди. Плітки ширилися ще до мого народження. Саме тому мама ніколи не називає мене Собачкою. Каже, що це звучить так, наче я дворняжка.

Від цих слів серце в мене стиснулося. Мене в дитинстві як тільки не називали.

— Мені подобаються дворняжки, — заспокоїла я. — У них такі милі обвислі вушка.

— У мене дуже гідні вуха.

Я торкнулася пальцями гладеньких дощок пірса.

— Саме тому ти так довго тримався подалі звідси? Саме тому став Штурмгондом?

— Не знаю, чи була в цього лише одна причина. Думаю, я ніколи не почувався тут на своєму місці, тож намагався створити місце, де буду своїм.

— Я теж ніде не відчувала цього, — зізналася я.

«Хіба що поруч із Малом».