Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Знаєш, що я в тобі ненавиджу?

Ніколаї приголомшено кліпнув:

— Ні.

— Ти завжди кажеш правильні речі.

— І ти ненавидиш це?

— Я бачила, як ти змінюєш маски, Ніколаї. Ти завжди той, хто потрібен іншим. Можливо, ти справді ніколи не почувався на своєму місці, а може, просто розповідаєш про це бідолашній самотній сирітці, щоб більше сподобатися їй.

— Отже, я тобі подобаюся?

Я закотила очі:

— Так, у ті миті, коли мені не хочеться штрикнути тебе ножем.

— Це вже початок.

— Ні, не початок.

Принц повернувся до мене. У приглушеному світлі його карі очі скидалися на два шматочки бурштину.

— Я корсар, Аліно, — тихо сказав він. — І візьму все, що вдасться.

Я раптом помітила, що його плече притулилося до мого і я відчуваю дотик його стегна. Повітря здавалося теплим, солодко пахло ароматом літа і димом від вогнища.

— Я хочу поцілувати тебе, — зізнався Ніколаї.

— Ти мене вже цілував, — нервово засміялася я.

Його вуста розтяглися в усмішці.

— Я знову хочу поцілувати тебе, — виправився він.

— Ох, — видихнула я.

Його обличчя було за кілька сантиметрів від мого. Серце зайшлося наляканим галопом. «Це Ніколаї, — нагадала я собі. — Чистий розрахунок». Я ніколи й не думала, що хочу, аби він поцілував мене. Та гордість досі не отямилася від Малової відмови. Хіба він не сказав, що цілував безліч дівчат?

— Я хочу поцілувати тебе, — повторив Ніколаї. — Але не робитиму цього. Не робитиму, доки ти не почнеш думати про мене замість того, щоб намагатися пробачити його.

Я відсунулася й незграбно звелася на ноги, відчуваючи, що знітилась і зашарілася.

— Аліно…

— Принаймні тепер я знаю, що ти не завжди кажеш правильні речі, — пробурмотіла я.

Схопила черевики і втекла з пірса.

Крокуючи вздовж озера, я трималася подалі від гришинських вогнищ. Не хотілося ні з ким розмовляти чи бачитися.

Чого я чекала від Ніколаї? Можливості відволіктися? Флірту? Чогось, що звільнить моє серце від болю? Напевно, мені просто потрібен був дріб’язковий привід помститися Малові. А може, мені так розпачливо хотілося почуватися пов’язаною з кимось, що я б погодилася навіть на фальшиві поцілунки брехливого принца.

Від самої думки про завтрашню вечірку з нагоди дня наро­дження я ціпеніла від жаху. Шкандибаючи угіддями, я вирішила, що зможу вигадати якусь відмовку. Надішлю до Ґранд-Палацу гарненьку записку, запечатану воском і прикрашену офіційним гербом Заклинательки Сонця:

Їхнім Королівським Величностям, королю і королеві Равки

Із жалем на серці переказую, як мені прикро повідомляти, що я не зможу навідатися на урочисте святкування дня народження принца Ніколаї Ланцова, Великого герцога Удови.

Виникли прикрі обставини, а саме: мій найкращий друг не в змозі навіть дивитися на мене, а ваш син мене не поцілував, коли мені цього хотілося. А може, й не хотілося. А може, я досі не знаю, чого мені хотілося, однак існує значна ймовірність, що на дурнуватій вечірці з нагоди дня народження я врешті-решт розрюмсаюся прямо на торт.

Із найкращими побажаннями до найрадіснішої з подій,

Аліна Старкова, ідіотка

Коли я дісталася до Дарклінґових покоїв, у вітальні читала Тамара. Вона підвела погляд, коли я ввійшла, однак настрій, мабуть, був написаний у мене на обличчі, і дівчина й словом не прохопилася.

Я знала, що заснути не вдасться, тож улаштувалася в ліжку з бібліотечною книжкою — старовинним путівником, в якому перелічувалися найвідоміші равканські пам’ятки. Залишалася слабенька надія, що він приведе мене до арки.

Я намагалася зосередитись, однак помітила, що знов і знов перечитую те саме речення. У голові туманилося від шампанського, а ноги після озера здавалися холодними й вогкими. Мал, можливо, вже повернувся зі своєї картярської гри. Якщо я постукаю до нього і він відповість, що я скажу?

Відклала книжку. Я не знала, що сказати Малові. Нині так було постійно. Утім, я могла б просто почати з правди: що я розгублена й загублена, можливо, втрачаю глузд, іноді боюся сама себе, а за ним сумую аж до болю. Мені необхідно було спробувати залатати тріщину між нами, доки вона цілковито не вийшла з-під контролю. Байдуже, що він думатиме про мене після цього, навряд чи можна ще щось зіпсувати. Я могла пережити чергову відмову, однак не могла змиритися з думкою, що навіть не спробувала виправити все.

Я визирнула до вітальні.

— Мал тут? — запитала в Тамари.

Вона похитала головою. Проковтнувши гордість, я поцікавилася:

— Знаєш, куди він пішов?

Дівчина зітхнула.