Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Ну що ж, побіжимо назустріч небезпеці? Все одно дорога лише в один бік. В інший, вся вкрита ямами. Значить, прориватимусь туди, куди вийде. І готуватимусь до найважливішого виступу у моєму житті. Зняла і сховала іграшку з прапорцем, і сіла на місце водія.

– Діне, – гукнула, коли виїхала на дорогу і трохи збільшила швидкість, – чи є у вас такий маг, якого всі знають і бояться?

– Є, – відгукнувся знизу хрипкий голос Кордевідіона, – Зеридополіноріус – маг десятого рівня. Абсолютно божевільний старий. Йому людину вбити, що муху прихлопнути.

– От халепа, – простогнала я в розпачі, – я ж це не вимовлю навіть з десятого разу!

Не знижуючи швидкості, оскільки дорога була абсолютно порожньою, я трохи підкоригувала свій вигляд: підняла волосся вгору, стягнула його гумкою, залишивши один невеликий локон, що спадав на плече, яскраво нафарбувала губи. Відтінила повіки сріблястими тінями. Шкода, що стрілки намалювати на ходу не вийде, а зупинятися я не збиралася. Підняла светр, оголила живіт, і зав'язала спереду вузол. Якби мій чоловік побачив, що я зараз роблю, він би, напевно, виповз з автомобіля і вклався прямо посеред дороги перед машиною.

Я додала трохи швидкості та раптом помітила клаптик тканини, що виглядав із-за розсувних дверцят, які закривали поличку під лобовим склом. Відсунувши дверцята, побачила легку жіночу косинку, яка переливалася всіма кольорами веселки. «Це саме те, що мені потрібно для створення образу, який я вигадала», – зраділа я. І, хай пробачить мені водій цього засобу пересування, який, мабуть, готував подаруночок для своєї коханої, але мені ця річ зараз потрібніша. Наділа блискучу косинку на голову як бандану і ще трохи натиснула на газ. Машина вже летіла дорогою. Можливо, мені вдасться дістатися до якогось міста, поки нас не зупинять.

«Хоч би обійшлося! Хоч би обійшлося!» – молилася я майже вголос. Може, ми все ж таки зможемо десь сховатися, поки наші переслідувачі сюди не дісталися? «Хоч би обійшлося», – ще раз повторила я, але одразу зрозуміла, що Бог не почув мене. Назустріч нам мчали три чорні закриті машини, зайнявши всю дорогу. Об'їхати їх було ніяк неможливо, тож мені доведеться зупинитися.

Я зменшила швидкість до мінімуму і плавно зупинилася. Начепивши на обличчя найжиттєрадіснішу усмішку, спостерігала, як зустрічні машини, наслідуючи мій приклад, теж скинули швидкість. Дві з них зупинилися метрів за сім-вісім від мене, а одна повільно під'їхала ближче і стала приблизно за три метри. З нетерпінням підхопилася зі свого місця і зацікавлено спостерігала, як двері авто відчинилися з обох боків, і звідти виперлися дві шафи, точніше, просто шафа і шафа з антресолями.

Погляди хтивих очисьок, що ніби обмацали все моє тіло, не залишилися мною непоміченими. І тепер від моєї гри залежало наше з Діном життя, тож відкинувши всілякі побоювання, я усміхнулася ще променистіше і, з придихом, захоплено вимовила:

– Які гарнесенькі хлопчики!

Хлопчики підозріло на мене подивилися. Те, що я їх не злякалася, неабияк здивувало їх. Вони переглянулися один з одним, і один із них пророкотав:

– Ти що тут робиш, дівко?

Я ображено надула губи й подивилася спідлоба на антресолі:

– Взагалі-то, я – леді.

Зацікавлено окинула поглядом більш ніж двометрового зросту постать і млосно прошепотіла:

– Пупсику, а ти, бува, не одружений?

І одразу відчула, як ногу обхопила знайома широка долоня. Це чоловік не схвалював моєї фривольної поведінки. Амбал, який якраз зібрався підійти ближче, від несподіванки спіткнувся і мало не розтягнувся на весь свій пупсячий зріст. Ледве втримавшись на ногах, він подивився на мене як на невідому науці тваринку:

– Ні, а що?

– Ох, голубчику, – вигукнула я – так це ж ти мені й потрібен! Вдома я ніяк собі чоловіка не можу знайти, – я знову ображено надула губи та лукаво скосила очі на здоровенного чоловіка.

– Що, дівко, ніхто не зазіхнув на твої принади?

– Не називай мене дівкою, – вишкірилася у відповідь я. – Інакше мій татусь тебе покарає. Як уже покарав тих нестерпних задавак, які насмілилися на мене подивитися без поваги. Він просто спалив їх. Пуф і все! Зізнавайся краще одразу, чи згоден одружитися зі мною?

– І хто ж твій татко? – з брудною посмішкою запитав інший амбал, який трохи менший.

«Господи, допоможи!» – взмолилася я і, майже не запнувшись, гордо випалила:

– Зеридополіноріус!

Чоловіки напрочуд синхронно відступили на кілька кроків і злякано перезирнулись. І тут трохи прочинилися дверцята однієї з машин, що стояли віддалік, і з неї долинуло владне:

– Подивіться, що в машині усередині.

Я застигла, а Дін відчутно здригнувся, тому що останнє слово було вимовлено трохи співучо – «о-осередині». Відчула, як в грудях у чоловіка зароджується стогін, який він щосили намагався приховати, і заволала на все горло:

– О Боже, який мужчина, я хочу від тебе… А, – з жалем махнула рукою, – все одно батечко не дозволить. Він, чи знаєте, постійно за мною спостерігає. Навіть зараз він знає де я і з ким.

– Та невже? – голос пупсика був прямо просякнутий сарказмом.

Несподівано почулося легке клацання браслета об браслет, і наступної миті вже обидві руки Діна обхопили мою ногу. Гаряча хвиля промайнула по тілу, прямуючи до кольє на моїй шиї, яке одразу ж нагрілося і спалахнуло блакитним світлом. Мій чоловік створив магічний трикутник просто всередині мене.

– О! Бачили? – гордо випнувши груди, спитала я.

І ледь не зомліла, коли з задньої машини пролунав наказ:

– Поїхали, – і двері зачинилися.

***

Дорогі друзі! Якщо ви дочитали до цієї глави, то, сподіваюсь, вже визначилися, подобається вам історія чи ні. Якщо книга зачепила і викликала інтерес, не пошкодуйте поставити автору сердечко, якщо забули. Мені буде дуже приємно. )))