Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Від розчарування мало не застогнала. З одного боку, я всією душею прагнула якнайшвидше втекти від цих громил, з іншого – надто мало сказав ватажок бандюків, щоб можна було точно назвати його замовником замаху. І навіть передбачливо не показав свою зрадливу фізіономію, щоб я не могла при нагоді його впізнати.

Машина з ватажком рушила з місця і повільно почала наближатися до мене. Амбали вже повернулися до мене спиною, щоб зайняти місце у своєму засобі пересування, коли я їх знову гукнула:

– Куди ж ви, лапулі? А як же я?

Чоловіки обернулися, а я чи не на всю округу заспівала мелодію «Ламбади», і зобразила щось на кшталт східного танцю. Спочатку вони на мене дивилися, як на буйно і невиліковно божевільну, а потім у того, що трохи менше за габаритами, ледь слина з рота не потекла. Його маленькі очиці розширилися і не відривалися від мого оголеного живота.

Автомобіль, в якому їхав Торій, якраз порівнявся зі мною. Скло на дверцятах повільно опустилося, і звідти визирнув брюнет з блідим обличчям, великими темними очима і рожевими губами. Ну, чистий вампір, як у фільмах жахів. Я в очікуванні замовкла.

– Якщо мій братик втече від вас і цього разо-о, – зло прогарчав «вампір», – я вас знищо-о. Розвели балачки!

Вікно зачинилося, і машина рвонула з місця.

– Ходімо вже, – з жалем облизнувся, дивлячись на мій живіт, менший амбал. – Його майбутня Величність, король Тарлії, зволять сердитися.

– Ходімо! – тицьнув його пупсик кулаком у плече, – бо нам це так не минеться.

Головорізи пірнули в авто, що чекало на них, і попрямували за своїм господарем. Слідом вирушила остання машина.

Я знесилено впала на сидіння і кілька секунд намагалася прийти до тями. Коли напруга трохи відпустила, тремтячою рукою стягнула з голови косинку, витерла піт з чола і покликала:

– Діне!

Відповіддю мені була абсолютна тиша. Я повернулася назад і зірвала плед із чоловіка. Король був непритомний. Очевидно, для створення магічного трикутника, Дін використав останні свої сили. Але він був живий, і це вселяло в мене надію, що сьогодні не стане для нас останнім днем на цій землі.

Я легенько погладила сіре обличчя Діна, знову вкрила його до підборіддя пледом, підіткнула під голову пораненого чоловіка сумку і дістала з кишені свою улюблену Нокію. Хоч зв'язку тут не було і зателефонувати комусь неможливо, але диктофону в телефоні працювати це не завадило.

Я трохи прокрутила запис уперед і натиснула на відтворення. З телефону досить виразно пролунало: – Якщо мій братик втече від вас і цього разо-о, я вас знищо-о.

Прослухавши запис до кінця, я сховала телефон у кишеню. Потерла руки, які вже майже перестали тремтіти, схопилася за кермо й натиснула на газ.

Цього разу я їхала так, ніби за мною гналися демони. Трохи пристосувавшись до керування і враховуючи, що на дорозі не було зустрічних машин, я мчала вперед, сподіваючись, що скоро з'явиться хоч щось, схоже на місто, де ми з чоловіком зможемо знайти прихисток і отримати медичну допомогу.

Коли вдалині почали вимальовуватися обриси величезних будівель, я дуже зраділа і підбадьорилась. Але чим далі їхала, тим швидше зникала моя радість.

Гори! Це були гори, а ніяке не місто! Але що мені було робити? Я продовжувала їхати вперед.

Дорога десь за метрів сто до стрімкої скелі різко роздвоювалася вліво і вправо. На роздоріжжі я пригальмувала. Куди далі?

І тут моє серце підскочило від радості. Біля дороги, тієї, що була праворуч, за розлогим кущем, я побачила цікаве маленьке личко.

– Гей, – гукнула я. Обличчя сховалося за густе листя. – Я тебе бачила, не ховайся. Вийди, будь ласка, мені потрібно з тобою поговорити.

– Мені не дозволяють розмовляти з людинами, – пролунав з-за куща дзвінкий голос.

– Гаразд, – погодилася я, – не розмовляй. А слухати тобі можна?

Мій співрозмовник трохи помовчав, потім залишив своє укриття та вийшов на відкрите місце.

– Слухати можна.

Я полегшено видихнула і, уважно дивлячись на маленького гномика, схожого на звичайну дитину трьох-чотирьох років, сказала:

– Я прошу тебе якнайшвидше передати вождеві гномів, що тут знаходиться королева Тарлії Наталія Тарлійська. Їй терміново потрібна допомога, захист і притулок. Вона дуже розраховує на гостинність Ронібура. Тільки скажи, що допомога потрібна не лише мені. Тож чим більше їх прийде, тим краще.

Очі у хлопчика широко розкрилися, і він, кілька разів кивнувши, розвернувся і помчав до раніше не поміченого мною входу в печеру.

Поки я, нервово озираючись на дорогу, якою ми сюди дісталися, чекала на допомогу, час тягнувся як черепаха, що кульгає одразу на всі лапи.

Дін так і не отямився, але я і не намагалася його розбудити. Навіщо завдавати йому зайвий біль? Ось коли справжня допомога підійде, тоді й займемося Його Величністю.

Але з кожною хвилиною моя надія згасала. Минуло вже не менше двадцяти хвилин, протягом яких я нервово кружляла біля автомобіля, а допомога до мене все ще не поспішала.

Тому, коли з ущелини в скелі почали з'являтися перші гірські жителі, я мало не закричала від радості. Очолював численну групу гномів сам вождь.

Швидким кроком міцні, низькорослі чоловіки рушили в мій бік. Їх було не менше тридцяти. І лише коли господарі цих місць наблизилися до мене, і Ронібур, чемно вклонившись, привітав мене та повторив уже сказані раніше слова, що королева Тарлії – найбажаніша гостя в його домі, я відчинила дверцята машини й зняла з Діна покривало.

Ось тепер можна було трохи розслабитися і я, похитнувшись, опустилася прямо на землю біля відчинених дверцят. Ноги мене взагалі не тримали.

Ронібуру вистачило одного погляду на розрізану штанину чоловіка, що лежав у машині, на забинтовану ногу, на просочений кров'ю піджак і сліди від поспіхом витертих струмків крові на щоці, як він одразу зрозумів, у чому справа.

Вождь швидко поділив свою команду на три частини. Одна група зайнялася Кордевідіоном, інша сховалася за деревами, щоб спостерігати за дорогою на випадок несподіваних гостей. Тим часом суворі гноми з третьої групи розвернули машину і вирушили до місця недавнього бою. Вони ризикували найбільше, але ніхто з них навіть слова проти не сказав, коли я попросила забрати пораненого гвардійця та подбати про охоронця, який до останнього захищав свого короля. Постаралася якомога детальніше описати місце, де вони знаходяться.