Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Мого чоловіка обережно витягли з машини, поклали на плед і понесли до печери. Я йшла поруч з Діном, міцно тримаючи його за руку. Хоча чудово розуміла, що він зараз нічого не відчуває і йому байдуже, чи тримаю я його, чи ні, відпустити цю холодну нерухому руку було понад мої сили. Я зробила це просто тому, що знала – він би цього хотів, якби був у свідомості. Діну завжди подобалося, коли я його торкалася, але я робила це нечасто.

Біля входу в печеру я озирнулася. Дорога і прилегла до неї територія, де ховалися дозорні гноми, виглядали зовсім безлюдними. Нічого не натякало на те, що кілька хвилин тому, там метушилися стільки осіб. Полегшено зітхнувши, я ввійшла з моїми супутниками у вузький тунель.

Всередині кам'яного коридору, одразу біля входу, стояло щось схоже на механічну дрезину чи невелику платформу, де обережно влаштували Діна. Тепер ми рухалися значно швидше, і незабаром Ронібур зупинив нашу маленьку компанію.

– Ваша Величність, може я Вас до себе додому відведу? За чоловіка не турбуйтеся. Наш лікар – магиня-цілителька шостого рівня. Якщо Кордевідіон Тарлійський ще живий, то тепер точно не помре, вона його швидко підніме на ноги, навіть не хвилюйтеся.

– Дуже на це сподіваюся, Ронібур, але я все одно піду з вами.

– Наталю, – співчутливо дивлячись на мене, неголосно сказав вождь гномів, – Вейла не пустить тебе у свою печеру під час лікування.

– Нічого, – не здавалася я, – почекаю біля входу.

– Але це може затягнутися. Хто знає, скільки їй знадобиться часу...

– Ронібур, а якби там була Фанні, ти зміг би залишити її й спокійно піти додому?

Співрозмовник насупив кошлаті брови та рішуче сказав:

– Ходімо далі.

Цілителька справді не пустила мене далі порогу. Всі мої аргументи про те, що я повинна бути поруч із чоловіком, розбивалися лише об одне слово – не можна!

– Взагалі-то, я королева, – ображено прошепотіла я, дивлячись на квадратну гномку, яка загородила мені дорогу одразу після того, як четверо кремезних низькорослих мужичків занесли Діна в оселю цілительки. – А це – мій чоловік.

– Ну то й що? – іронічно запитала лікарка, упершись міцними руками в боки, – тут і зараз ти – просто нахабне дівчисько, яке заважає мені працювати. Іди звідси.

Я войовничо подивилася на гномку і вчепилася за двері:

– Не піду!

Вейла випустила з печери гномів і знову заступила отвір.

– Чим довше ти сперечаєшся, тим більше шансів, що твій чоловік просто не доживе, поки я почну його лікувати, попередила Вейла, а потім зненацька як гаркне: – Геть звідси!

Від несподіванки я відсахнулася і двері миттєво зачинилися перед моїм носом. Слідом почувся скрегіт засувки. Деякий час я так і стояла, дивлячись, як баран на нові ворота туди, де тільки-но була цілителька. Здуріти можна!

– Ваша Величність, може, все-таки підемо до мене?

Я озирнулася. Всі мої добровільні помічники, окрім вождя, вже пішли.

– Вибач, Ронібуре, – я втомлено сперлася на кам'яну стіну і потерла очі, – спершу я повинна переконатися, що з моїм чоловіком усе гаразд. Не можу його зараз покинути.

Почувся скрип засува і двері знову відчинилися.

– Яка ж тільки вперта, – пробурмотіла сердито Вейла. – Ронібур, тримай її.

Цілителька зловила мій погляд, і перш ніж я встигла щось заперечити, вона рикнула:

– Спати!

Я навіть не відчула, чи спіймав мене головний гном, чи ні, так і звалилася на кам'яну підлогу, бо свідомість моя миттєво вимкнулась.

***

Прокинулася від якогось шуму. Здивовано розплющила очі й озирнулася. Одразу навіть не зрозуміла, де знаходжуся, а зрозумівши, схопилася з ложа, яке було з двох зсунених разом ліжок, і помчала до дверей. Бо саме там поряд з Фанні стояла лікарка і лаялась.

– Точно, як два чоботи на одну ногу! Спочатку вона мені нерви мотала, а тепер її чоловік всі мізки прогриз. За мої майже чотириста років уперше такі трапляються.

Помітивши мене, розпатлану і сонну, що протирала очі кулаками, вона сердито продовжила:

– Ходімо, нехай пересвідчиться, що ти жива і здорова, бо вже зовсім з глузду з'їхав.

Я на всіх вітрилах помчала до виходу.

– Наталю, – зупинила мене господиня кам'яної квартирки, – вмийся хоча б і причешися.

– На біса? – відмахнулася від неї, пролітаючи через двері. – Я і так красуня!

Вже на вулиці згадала про деякі правила етикету та крикнула:

– Привіт, Фанні! – і помчала до тунелю.

Влетіла всередину тунелю і спантеличено зупинилася. Тут було кілька розгалужень у різні боки, а куди йти далі, я й гадки не мала. Вейла, трохи захекана, наздогнала мене, пробурчала щось невдоволено собі під ніс і пройшла повз мене в прохід у стіні.

Йшли ми хвилин п'ятнадцять. За цей час я трохи прийшла до тями та заспокоїлася. Дивно, але я відчувала себе повністю відпочилою.

– Скільки я проспала? – запитала я свою супутницю.

– Уже ранок, – коротко відповіла вона.

Коли ми підійшли до вже знайомих дверей, Вейла відчинила їх, пропускаючи мене вперед. Я трохи нерішуче зайшла всередину.

Мій чоловік лежав на великій канапі, прикритий до пояса. На плечі біліла пов'язка. Хоч очі його були заплющені, виглядав він значно краще. Смертельна блідість зникла з його обличчя. Камені в браслетах знову набули темно-зеленого кольору. Я тихенько підійшла до канапи й ніжно доторкнулася пальцями до його оголених грудей. Його очі відразу ж розплющилися, а губи прикрасила лагідна усмішка.

– Привіт, кохана, – його голос був трохи хрипким, але вже повним сили.

– Привіт, коханий, – усміхнулася я.

– Значить, мені не наснилося, – Дін узяв мою руку і притягнув її до серця, – ти дійсно це сказала.

– Ти посмів сумніватися в мені? – запитала я з удаваною образою.

– У собі, люба, – сказав Дін, погладжуючи мою руку. – Я сумнівався у собі. Де ти була, моя дівчинко? Я вже найгірше подумав.