Читати книгу - "Дім для Пенсі, Анна Лерой"

Пенсі виходить із дому під час легкого снігопаду. На волосся за лічені хвилини насипає цілу шапку снігу, а сніжинки з вій раз у раз доводиться змахувати. Незважаючи на сиві хмари, пізній ранок привітний, і це підтверджує яскраве сонце, що де-не-де проглядає крізь сіру завісу. Кінець зими цього року видається несподівано морозним і сніжним. Кілька тижнів температура за вікном стрімко піднімається, погода натякає на тепло, і Пенсі всім серцем вірить, що ось-ось — і запахне весною. Але за одну ніч усе навколо знову замітає снігом. Місцеві жителі заново витоптують стежки та чистять доріжки перед будинками. Утім, тепло все одно намагається прийти в Тамарі: вдень сніг підтаює і змішується з чорною землею, перетворюється на неохайну сіру багнюку, яку одразу ж припорошує білим. Потроху розталого снігу стає все більше, але поки ясно одне: повноцінна весна ще не близько.

Два десятки кроків — і її дім залишається позаду, за хвірткою. Пенсі озирається і розпливається в усмішці. Її будинок за ці роки анітрохи не змінився: ті самі медового кольору стіни, добротний дах і високий ґанок. Але також з'явилось в ньому щось виразно інше — відчуття життя. У вікнах привітно колишуться білі тонкі фіранки, з труби в'ється сизий димок, а надзвичайно серйозна Кейра махає їй з ґанку рукою: повертайся швидше, мамо, сьогодні чимало справ.

— Доброго дня! — киває Пенсі сусідці, яка пробігає повз, і вони боком намагаються розійтися на вузькій доріжці. Вона, здається, щиро рада зустрічі, не проти затриматися на десяток хвилин осторонь і обговорити останні новини, але сьогоднішній день у Пенсі розписаний до останньої хвилини, і спізнюватися ніяк не можна. До приїзду перших гостей залишається не так вже й багато часу.

У духовці печеться натерте прянощами м'ясо, у коморі чекають свого часу інші страви, а до холодного ящику поставлені глеки з соком з яскравих тамарійських фруктів. Дім блищить чистотою, всі іграшки прибрані на полиці, а Кейра — насилу відмита від фарб і ретельно розчесана — гортає сторінки книжок та нетерпляче чекає на гостей.

Ну а сама іменинниця поспішає завершити останні приготування, щоб потім повною мірою розслабитися й отримати задоволення від привітань. Шлях Пенсі лежить через ринкову площу, повз ратушу до трактиру. У його власника вона замовляє ту саму «вогнянку», здається, так ласкаво називав цю настоянку Лоухі Каравер. Комусь із родичів — чи то онуку, чи то двоюрідній племінниці — творця цього спиртного напою зрештою вдається відтворити більшу частину того смаку, що був притаманний оригіналу. Пенсі стає чи не першою замовницею, а слідом за нею настоянку оцінюють і її друзі, і родичі. От і на власний день народження — день, коли її знайшли на Людожерському перевалі, — вона замовляє дві великі скляні пляшки з химерними вензелями на етикетці.

У трактирі темніше, ніж на вулиці: денне світло ледь просочується крізь крихітні вікна, а ліхтарі на стінах не надто допомагають. Пенсі мружиться, зайшовши з вулиці в темряву приміщення. Кажуть, що в напівтемряві хочеться випити більше, ніж треба, але так воно чи ні — зараз не час перевіряти. Пенсі помічає за столиками знайомі обличчя, кивком вітається, але на пропозицію приєднатися до пізнього сніданку відповідає відмовою. Якось іншим разом. З-за стійки господиня, пані Калина, махає Пенсі рукою.

— Ти як завжди вчасно, відчуваєш чи що? — сміється вона. — Борис якраз вирішив спуститися в льох за твоїм замовленням. Ніби підштовхнуло його щось, підказало, що ти скоро з'явишся на порозі.

— Запах моїх грошей? — фиркає Пенсі.

— І це теж, — киває трактирниця. — Поки Бориса немає, сідай. Налити тобі морсу?

Пенсі киває і в очікуванні кухля з кисло-солодким напоєм озирається на всі боки. Найближчий до стійки столик зайняла галаслива компанія. Та тільки Пенсі так занурена у свої думки, що спочатку навіть не помічає ні голосного сміху, ні гучного голосу оповідача. Але варто промайнути в розмові слову «дивність», як вона одразу повертається до столика обличчям і починає слухати уважніше.

— Та що розповідати про ті дивності! Дитячі забавки! Тьху, на одну долоню покласти і другою прихлопнути, — складає руки на грудях оповідач. — Відповім я вам так: лізуть із хащі чорної справжні чудовиська. Справжня навала! І скоро набридне їм одними мисливцями ласувати.

— Тобою ж не поласували, — пирхає молода городянка і між іншим знімає зі свого коліна руку чоловіка, що ніби випадково опинилася там.

— Так я ж майбутній Щасливець, нас будь-яка зараза оминає, — з помітною погордою піднімає вгору вказівний палець оповідач. — І це страхіття нове — розумне занадто і страшне.

— А чого ж союз мисливців мовчить про страхіття? — подає голос хтось зі слухачів.

— Так то союз! Старійшини пузо собі наїли, обдирають чесних мисливців до нитки. Такі трясуться від страху і до Чорного лісу навіть носа не кажуть. А що я бачив, таке бачив...

У якийсь момент Пенсі розуміє, що межа здивування все ж таки є, і за нею, що й не дивно, виникають обурення і роздратування. Чому б не втрутитися? Адже її замовлення досі не принесли, та й не годиться розповсюджувати по трактирах всякі дурні чутки про мисливців і союз.

— Бути мисливцем — великий ризик, — переставляє ближче до столу табурет Пенсі та променисто усміхається оповідачеві, захоплюючи його увагу. Від чоловіка пахне пивом і рибою, не надто спритні пальці намагаються скрутити голову сушеному буркуну, невеличкій рибці розміром з долоню, якої завжди вдосталь біля берегів Тамарі.