Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- Так і знав, що зустріну тебе тут, - вимовив він. - І здогадувався, що ти будеш не один. Віко, брате... Ти так і не схаменувся, клятий йолопе. Що ж ти накоїв?!

- Дізнаєшся завтра вранці, - показна легковажність тону Віко не могла мене обдурити. Брата він побоювався куди сильніше, ніж Ремо.

- Виходить, даремно батько тебе не прикінчив.

- Із цим не посперечаєшся.

Раг перевів погляд на мене, і я зіщулилася - я не відчувала в ньому ані ненависті, ані злості, але від того ставало ще страшніше. Він міг убити просто тому, що вважав би це найпростішим рішенням. Або ж просто не бажав заглиблюватися в роздуми, що забирають час і сили.

- Ти міг вибрати будь-яку з тисяч жінок, що живуть у цьому місті, і ніхто б не дорікнув тобі, - промовив він, повернувши голову до Віко. - Але тобі знадобилася дружина Ремо...

- Вдова Ремо, - поправив його Віко, втім, полишивши спроби здаватися безтурботним і глузливим.

- Вдова? От диявол! Та ти точно розум втратив! - вигукнув Раг, мимоволі натягнувши поводи, від чого кінь під ним ударив копитом об мерзлу землю. - Ти вбив Ремо?!!!

- Усе було дещо складніше... - похмуро пробурмотів Віко. - Але головне ти зрозумів правильно - Ремо мертвий. І в цьому звинуватять мене. Утім, у батька буде ще чимало причин на мене гніватися, тож я маю негайно забратися з міста, інакше я небіжчик.

- І ти думаєш, що я тебе відпущу?!

- Сподіваюся, - Віко знизав плечима. - Колись ти пообіцяв мені, що віддаси один невеличкий борг. Я ніколи не вимагав його з тебе - до сьогоднішнього дня. Відпусти мене, брате. Лише цього разу - під час наступної зустрічі ти можеш одразу відтяти мені голову і віддати її просто в руки батькові.

- Тобто ти зробив якусь серйозну дурість, - підсумував Раг, допитливо дивлячись на Віко. - Дурість, яку батько тобі не пробачить. І я маю стати твоїм спільником?

- Але ж ти приїхав сюди сам. Значить, допускав таку можливість.

- Ще не знаючи, що Ремо Альмасіо мертвий!

- Моя смерть його не воскресить.

На деякий час запанувала тиша, яку порушували лише схропування коней, що неспокійно переступали з ноги на ногу.

- Моїй обіцянці багато років, - нарешті подав голос Раг. - Ми були майже дітьми...

- Рагу, завадиш ти мені чи ні, вже нічого не змінити, - голос Віко був ледь чутним, немов у нього не залишилося сил навіть говорити. - Миру в Іллірії прийшов кінець. І я доклав до цього руку, визнаю. Але... коли батько наказав своїм людям... - тут Віко вказав на пов'язку, що приховувала рану на місці ока, - ти пішов, я це запам'ятав ледь не краще за все подальше. Повір, тобі ще більше не сподобається те, що на мене чекає завтра - якщо я не поїду. І найголовніше: навіть якщо мене поріжуть на шматки - це нічого не виправить. Я постарався всерйоз зіпсувати життя нам усім наостанок, адже це єдине, у чому я справний. Прошу тебе як брата - відступи з моєї дороги і дай мені зникнути.

- І це все через неї? - Раг вказав на мене.

- Не знаю, - відповів Віко. - Напевно, мені потрібен був лише привід, щоб, нарешті, зважитися піти.

І знову настало виснажливе мовчання. Мабуть, Раг приймав рішення не так вже й довго, але мені здавалося, що він буде думати до самого світанку.

- Спробуй більше ніколи не повертатися, - голос його був холодним і байдужим. - Інакше я й справді віднесу твою голову батькові - напевно, він побажає на неї плюнути. Те ж саме стосується і твоєї жінки.

- Дякую тобі, брате.

- Більше не називай мене братом.

Віко хотів було щось сказати, але промовчав. Раг повернув свого коня назад у тінь, готуючись зникнути в ночі.

- Агов, Рагу, - все ж покликав його Віко. - Я все ж не втримаюся і дам тобі добру пораду наостанок.

- Яку ж?

- За першої ж нагоди позбудься Орсо Альмасіо. Гадюченя значно небезпечніше за Ремо і завдасть вам чимало клопоту. Ніколи не повертайся до нього спиною. Він уже зрозумів, що так вбивати набагато простіше.

Раг ледь помітно кивнув головою, показуючи, що взяв до уваги слова Віко, і зник у темряві. Тільки тоді я змогла перевести дух. Віко, незважаючи на браваду, теж мав такий вигляд, ніби дивом утримався на краю прірви, що раптово розверзлася біля його ніг.

- Що за борг у нього перед тобою? - запитала я, бажаючи порушити будь-що-будь цю неприємну тишу.

Віко мотнув головою, немов оговтуючись, і пришпорив коня, примушуючи його зрушити з місця.

- Як він і сказав - дитячі дурні обіцянки, - знехотя відповів він. - Я згадав про це лише з відчаю. Досі не віриться, що він нас відпустив.

- І все ж таки?

- Пам'ятаєш, я розповідав тобі про опік на моєму обличчі? Я тоді сказав, що це було покаранням за мої пустощі. Але насправді, капость, що розгнівала батька, вчинив Раг. Я змовчав тоді, і Раг заприсягся, що коли-небудь теж допоможе мені уникнути батьківського гніву.

Тут Віко засміявся, заразливо і щиро, ніби забувши і про всі можливі біди, що чекали на нас у майбутньому, і про ті, що затьмарювали наше минуле.