Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

Протимоскітні двері з виляском зачинилися в неї за спиною. Вона підійшла до раковини й одну за одною випила три склянки холодної води. Глибоко в її лоба ввігналася срібна голка болю. Здивований живіт скрутився. Френ замружилась і схилилася над порцеляновою раковиною — знудить чи ні? За мить шлунок сказав, що прийме ту воду, принаймні спробує.

— Френ? — почувся тихий, непевний голос.

Вона розвернулася й побачила, що за дверима, мляво звісивши руки, стоїть Гарольд. Він мав стурбований і нещасний вигляд. Раптом Френні стало його шкода. Гарольд Лодер — парубок, який катається сумним, спустошеним містом у «кадилаку» Роя Бренніґена; парубок, який, певне, жодного разу не ходив на побачення; хлопець настільки затурканий, що все це могло здаватися йому однією злою насмішкою: побачення, дівчата, друзі… усе. Може, включно з ним самим.

— Гарольде, вибач.

— Та ні, я не мав права нічого казати. Слухай, як хочеш, я допоможу.

— Дякую, та я б радше зробила все сама. Це…

— Це особисте. Авжеж, розумію.

Френ могла б дістати з кухонної шафи светр, та, звісно ж, він здогадається, нащо вона його вдягла, а їй не хотілося знову його знічувати. Гарольд старається бути хорошим хлопцем — певне, для нього це те саме, що розмовляти іншою мовою. Вона вийшла на ґанок, і кілька секунд вони просто стояли й дивилися на город, на яму та землю, накидану біля неї. А навколо, наче нічого не змінилося, дрімотно бринів день.

— Що будеш робити? — спитала вона.

— Не знаю, — відказав він. — Однак… — Гарольд замовк.

— Що?

— Ну, важко сказати. Я не найпопулярніша людина на цьому клаптику Нової Англії. Сумніваюся, що місцевий люд поставить мені пам’ятник, навіть якщо здійсниться моя давня мрія і я стану славетним письменником. Між іншим, гадаю, що, коли ця земля виростить іще одного відомого письменника, я буду вже старцем із бородою до пояса.

Френні нічого не сказала, лише стояла й дивилася на нього.

— Отже! — вигукнув Гарольд, і його тіло здригнулося так, наче те слово вибухнуло в його роті. — Отже, я змушений розмірковувати над цією несправедливістю. І вона, ця несправедливість, видається мені такою жахливою, що легше повірити, ніби бевзням, які відвідують місцеву цитадель навчання, таки вдалося звести мене з розуму.

Він підсунув окуляри, що сповзли з носа, і Френ співчутливо помітила, яка занедбана в нього шкіра. Невже йому ніхто не казав, що мило з водою впоралися б бодай із дещицею тих прищів? Чи всі були надто заклопотані гарненькою, мініатюрною Емі й дивилися тільки за тим, як вона виблискувала в Університеті Мейну із середнім балом у 3,8, як закінчила навчання на двадцять третьому місці з-поміж тисячі однокурсників? Емі, яскрава, життєрадісна красуня, проти незграбного Гарольда.

— Звести мене з розуму, — тихо повторив він. — Катаюся містом на «кадилаку» з учнівським посвідченням. І глянь на ці чоботи. — Він підтягнув джинси, відкривши пару блискучих, вигадливо розшитих ковбойських чобіт. — Вісімдесят шість доларів. Просто зайшов до «Човна-чобітка» та вибрав пару свого розміру. Почуваюся самозванцем. Актором у виставі. Сьогодні було кілька миттєвостей, коли я був певен, що збожеволів.

— Ні, — сказала Френ. — Як там кажуть? Я буду у твоєму сні, якщо ти зайдеш до мого[152]? Ми не здуріли, Гарольде.

Від нього тхнуло так, ніби він не мився днів три-чотири, та її це більше не переймало.

— Можливо, було б краще, якби виявилося, що таки здуріли.

— Хтось з’явиться, — сказала Френ. — Трохи згодом. Після того, як ущухне ця хвороба, чим би вона не була.

— Хто?

— Уряд когось відправить, — невпевнено мовила вона. — Когось, хто… ну… наведе лад.

Гарольд гірко засміявся.

— Моє любе дитя… вибач, Френ. Усе це й сталося з вини уряду, Френ. Наводити лад — їхній коник. Вони миттю розібралися з економікою під час Депресії, із забрудненням довкілля, з нестачею нафти, з холодною війною. Ага, навели лад, це точно. Вони з усім розібралися так само, як Александр із гордієвим вузлом — рубають просто навпіл.

— Гарольде, та це ж лише якийсь дурнуватий штам грипу. По радіо казали…

— Френ, матінка природа так не діє. Твої привладні «хтось» узяли кількох бактеріологів, вірусологів та епідеміологів і зібрали їх у якійсь урядовій установі, просто щоб подивитися, яку чудасію вони понавигадують. Бактерії. Віруси. Навіть ідіоплазма, хтозна? І одного дня якийсь високооплачуваний сраколиз каже: «Дивіться, що я створив. Воно вбиває практично всіх. Хіба не чудово?» Тож вони дають йому медаль, підвищення, квартиру, а тоді хтось ненароком розбиває пробірку. Що робитимеш, Френ?

— Ховатиму батька, — стиха промовила вона.

— О… звісно.

Він подивився на неї кілька секунд, а тоді випалив:

— Слухай, я вшиваюся звідси. З Оґанквіта. Якщо затримаюся тут, точно здурію. Френ, чому б тобі не приєднатися до мене?

— Куди поїдеш?

— Не знаю. Ще не вирішив.

— Ну, як обереш, куди їхати, заїжджай та спитай мене ще раз.

Гарольд просвітлів.

— Гаразд, заїду. Просто… бачиш-но, справа в тім, що…

Слова стишилися до шепотіння, і Гарольд замовк. Наче сновида, він почав спускатися з ґанку. Його новісінькі ковбойські чоботи блищали на сонці. Френ дивилася на нього із сумним зачудуванням.

Він помахав їй рукою та сів за кермо «кедді». Френ махнула у відповідь. Гарольд дав задній хід. Автівка сіпнулась, а тоді ривками поїхала назад. «Кадилак» вильнув ліворуч, розчавив кілька квіток, які посадила Карла, а коли вивертав на дорогу, мало не заїхав у дренажну яму. Та потім Гарольд двічі посигналив і покотив далі. Френ дивилася йому вслід, доки він не зник з очей, а тоді пішла назад до батькового городу.

———

Десь після четвертої Френні піднялася нагору. Ішла вона через силу, ледве переставляючи ноги. Лоб та скроні нили від тупого головного болю, спричиненого втомою й перенапруженням. Вона намагалася переконати себе, що можна зачекати ще день, та від цього стало б тільки гірше. Під пахвою вона несла найкращу дамастинову скатертину, яку мати берегла винятково для гостей.

Усе пройшло не так добре, як вона сподівалася, та зовсім не так погано, як могло. На батькове лице сідали мухи, терли волохаті лапки, а тоді зринали