Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Шаллан не знала, так це чи не так, але могла дозволити собі сплатити таку ціну: адже сфер вона мала вдосталь — нехай і здебільшого тьмяних.

— Але паршменів не продам, — докинув роздратований Твлакв.

— Залиш їх собі, — відказала Шаллан.

Треба буде домовитися з власником каравану про взуття та одяг для слуг.

Простуючи до Макоба, щоб запитати щодо зайвого чала, вона проминула гурт караванників, які чекали осторонь одного з погребальних багать. Дезертири кинули у полум’я останній труп — свого загиблого товариша — й відійшли, витираючи піт із чола.

Одна з темнооких караванниць підступила до вогнища і простягла колишньому дезертирові аркуш паперу. Йшлося про того одноокого коротуна, який заговорив, коли Шаллан зверталася до їхнього загону. Той узяв написане, почухав бороду й простягнув його решті. То була молитва зі знайомих дівчині ґліфів — але не заупокійна, як варто було б очікувати, а подячна.

Скупчившись перед багаттям, колишні дезертири дивилися на молитву. А відтак озирнулися й побачили — неначе щойно помітивши — дві дюжини людей, які стояли й дивилися. Мовчки і в сутінках. В одних щоками збігали сльози, інші тримали за руку дітей. Шаллан зауважила малечу й раніше, але побачене не здивувало її: життя караванників минало в дорозі, й родини мандрували разом із ними.

Дівчина спинилася одразу за глядачами, майже повністю прихована мороком. Оточені сузір’ям удячних поглядів і сліз радості на очах, дезертири, здавалося, не знали, як бути. Зрештою молитву спалили, і Шаллан схилила голову — як і самі вояки́ та як більшість присутніх.

А відтак залишила їх стояти — аж наче пови́щавши — й дивитися, як попіл тієї молитви здіймається до Всемогутнього.

22. Вогні серед бурі

Каладін дивився на віконниці, які поривчасто смикалися.

Спершу затишшя. Так, він чув, як віддалік, десь у тіснині, завиває вітер, але поблизу все було тихо.

Аж раптом деревина заходила ходором, зловісно погримуючи об раму, — рвучко затряслася, пропускаючи воду крізь стики. Там, у темному хаосі великобурі, було щось живе, яке билося й гамселило у вікно, просячись досередини.

Маслянисто проблискуючи крізь краплі води, там спалахували вогні. Ось іще один спалах.

Аж раптом те світло просто знадвору зробилося рівним, наче сяяння сфер. І трішки червонуватим. З певної непоясненної причини в Каладіна виникло враження, ніби йшлося про очі.

Пронизаний цим відчуттям, він потягнувся до клямки, щоб відчинити вікно й перевірити.

— Час уже полагодити цю нещільну віконницю, — роздратовано зауважив король Елгокар.

Світло розтануло, погримування припинилося, і Каладін, опустивши руку, закліпав очима.

— Нагадайте мені хто-небудь попросити Накаля — нехай подбає про неї, — сказав Елгокар, походжаючи вздовж своєї софи. — Віконниці не повинні протікати. Це ж мій палац, а не сільський генделик!

— Ми потурбуємося, щоб її полагодили, — запевнив короля Адолін.

Княжич сидів у кріслі коло каміна, гортаючи книжку з малюнками. Поруч нього, в іншому кріслі, сидів його брат. Ренарін тримав руки на колінах і, певне, мучився крепатурою, але вигляду не подавав. Натомість, витягнувши з кишені маленьку коробочку, він раз по раз відкривав її, крутив у руках, потирав з одного боку й, клацнувши, закривав — і так знову і знову.

За цим заняттям він дивився в порожнечу — таке з ним, здавалося, бувало частенько.

Елгокар так само походжав сюди-туди. Поруч нього стояв Ідрін, очільник Королівської гвардії — тягнувся в струнку, втупивши зелені очі просто перед себе. Як на чистокровного алетійця, він був надто смаглявий — певне, мав предків-азішів — і носив непідголену бороду.

Відповідно до вказівки Далінара, Каладінові підлеглі з Четвертого мосту чергували разом з Ідріновими, й капітана встигли вразити як сам очільник гвардії, так і його люди. А втім, коли співали сурми, закликаючи у вилазку на плато, головний гвардієць обертався в той бік і на обличчі в нього проступала туга: йому кортіло на битву. Садеасова зрада породила таке саме завзяття в багатьох вояках: вони неначе прагнули нагоди, щоб довести силу Далінарового війська.

Знадвору знов долинув гуркіт бурі. Дивно було не відчувати холоду під час стихії: адже в казармі завжди зуб на зуб не попадав. Але це приміщення добре опалювали, хоча й не вогнем: натомість у каміні встановили рубін завбільшки як Каладінів кулак — один із тих, що міг би тижнями годувати все його рідне містечко.

Капітан відійшов від вікна й підступив до каміна — вдаючи, неначе розглядає самоцвіт. Насправді ж він хотів бодай мигцем побачити, що то таке гортає Адолін. Багато хто з чоловіків навіть демонстративно відвертався від книжок, вважаючи протилежну поведінку немужньою. Але княжича це начебто нітрохи не бентежило. От дивина.

Дорогою до каміна Каладін проминув двері бічної кімнати, де з настанням великобурі усамітнилися Далінар та Навані. Капітан пропонував поставити всередині вартового, але пара відмовилася.

«Що ж, це єдиний вхід туди, — подумав охоронець. — Там навіть вікна� — й того немає». Якщо слова на стіні з’являться знову, він точно знатиме, що прослизнути досередини не міг ніхто.

Каладін нагнувся, оглядаючи рубін, який утримувала дротяна обплітка. З каміна так пашіло, що обличчя защипало від поту. Буря забирай! Заряд Світла в такому яхонті мав би засліплювати — але натомість його погляд проникав аж ген углиб і фіксував, як те переміщується.

Багато хто гадав, що самоцвіти сяють рівно та спокійно — але це лише як порівняти з мерехтливим світінням свічок. Та коли зазирнути в глибину такого каменя, ставало видно: Світло хаотично переміщується, наче буряний вихор. Там було далеко не спокійно — ні на карат, ні на гран.

— Ви, певне, ще ніколи не бачили фабріала-нагрівача? — поцікавився Ренарін.

Каладін глянув на княжича-окулярника. Як і на братові, на ньому був однострій алетійського ясновельможного. Власне, капітан іще ні разу не помічав, щоб вони одягнули щось інше — звісна річ, за винятком Збруї.

— Ні, не бачив, — відповів Каладін.

— Це технологічна новинка, — пояснив Ренарін, так само бавлячись своєю металевою коробочкою. — Моя тітка створила його особисто. Не встигнеш озирнутися — а світ уже в чомусь змінився.

Каладін хмикнув. «Знайоме відчуття». Якійсь частині його єства так і кортіло всотати Світло з того рубіна. Ото дурний був би вчинок: адже там стало б заряду, щоб запалати, немовби пожежа. Опустивши руки, охоронець пройшов повз крісло Адоліна.

Ілюстрації в його книжці зображували вишукано вбраних чоловіків. Вмілі малюнки: обличчя пророблено не гірше, ніж деталі