Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Купець завагався:

— Мій до вашого?

— Так.

— Тож ви, гадаю, й керуватимете?

— А ви очікували іншого?

Той зітхнув, але потиснув їй руку, скріплюючи угоду.

— Ні — гадаю, що ні. — Макоб відпустив її долоню, а відтак махнув у бік двійка чоловіків, які стояли віддалік обіч фургонів. — А з ними як бути?

— Вони зі мною, — мовила Шаллан. — І з ними я сама розберуся.

— От тільки, коли ваша ласка, поставте їх у хвіст каравану, — промовив Макоб, наморщивши носа. — Брудна це справа, і я не хотів би, щоб наш караван просмердів їхнім товаром. Так чи інак, а вам краще збирати своїх. От-от гряне великобуря, а ми, втративши стільки фургонів, не маємо додаткового місця, де можна сховатися.

Шаллан залишила їх і перетнула галявину, силкуючись не зважати на змішані запахи крові та гару. Відділившись від темряви, до неї приєдналася якась постать. За ліпшого освітлення вигляд Васи не робився нітрішечки менш застрашливим.

— Чого тобі? — спитала Шаллан.

— Дехто з моїх людей загинув, — промовив той монотонним голосом.

— Вони загинули, роблячи дуже добру справу, — відказала дівчина, — й родини живих благословлять їх за цю пожертву.

Васа схопив її за руку, змушуючи зупинитися. Його хват був рішучий — ба навіть болісний.

— Ти маєш не той вигляд, що й допіру, — промовив очільник дезертирів. Дівчина й гадки не мала, як набагато він вищий за неї. — Де були мої очі? Там, у темряві, я бачив королеву — а тепер переді мною дитя.

— Тобі, певне, привиділося те, чого потребувало твоє хворе сумління, — відказала Шаллан, висмикуючи — але безуспішно — свою руку й паленіючи.

Васа нахилився ближче. Його подих був не надто свіжий.

— Мої люди робили й гірші речі, — шепнув ватажок, махнувши другою рукою на загиблих, що згоряли. — Там, у дичавині, ми розбійничали і вбивали. Гадаєш, один вечір спокутує всі наші гріхи? За одну ніч нас перестануть мучити кошмари?

У Шаллан занудило коло серця.

— Якщо ми подамося з тобою на Розколоті рівнини, ми покійники, — промовив Васа. — Нас повісять, щойно ми туди прибудемо.

— Я дала слово…

— Твоє слово, дамочко, нічого не варте! — крикнув чоловік, сильніше стискаючи хват.

— Відпусти її, — спокійно промовив Фрактал у нього за спиною.

Васа обернувся, роззираючись, проте аж зовсім поряд них нікого не було. Але Шаллан помітила: Фрактал сидів на спині його кітеля.

— Хто звернувся до мене? — зажадав відповіді ватаг.

— Я нічого не чула, — втрутилася Шаллан, якимось дивом зберігаючи спокій у голосі.

— Відпусти її, — повторив спрен.

Васа знову роззирнувся довкола, а відтак перевів очі назад на Шаллан, яка спокійно витримала його погляд. І навіть спромоглася на усмішку.

Дезертир відпустив її, витер долоню об штани й ретирувався. А Фрактал зісковзнув його спиною й ногами додолу і шмигнув до Шаллан.

— Із цим будуть проблеми, — зауважила дівчина, потираючи ушкоджене місце.

— Це фігура мови? — спитав спрен.

— Ні — я справді так думаю.

— Дивно, — відказав Фрактал, проводжаючи поглядом Васу, — бо як на мене, з ним уже проблеми.

— Твоя правда.

На цих словах дівчина подалася до Твлаква, який сидів на передку свого фургона, зчепивши пальці в замок. Забачивши Шаллан, він усміхнувся, проте того дня цей вираз виходив у нього особливо фальшивим.

— То що, — промовив работоргівець, немовби між іншим, — ви були з ним заодно із самого початку?

— З ким? — стомлено спитала Шаллан, махаючи Таґові залишити її наодинці з господарем.

— Із Блутом.

— Прошу, поясни.

— Блут вочевидь знюхався з дезертирами, — промовив тайлен. — Того вечора, коли він прибіг із цією новиною до табору, негідник устиг зустрітися з ними й пообіцяв здати нас в обмін на свою частку здобичі. Ось чому вас не вбили на місці, коли ви подалися на перемовини з ними.

— Он як? — запитала Шаллан. — А чому ж тоді Блут того вечора повернувся до табору й попередив нас? Чому втікав разом із нами замість того, щоб просто дати своїм «друзям» перебити нас одразу на місці?

— Він, певне, зустрівся лише з кількома, — не здавався Твлакв. — Так. Вони порозкладали багаття на тому пагорбі, щоб змусити нас думати, наче їх більше, а потім його друзі подалися збирати більше народу… й… — Работоргівець махнув рукою. — Буря забирай! В цьому немає ні найменшого сенсу. Але як, чому? Ми б мали бути мертві.

— Нас уберіг Усемогутній, — сказала Шаллан.

— Усемогутній — це вигадка.

— Твоє щастя, коли так, — промовила дівчина, підходячи до задка його фіри. — Бо інакше на таких, як ти, очікує Геєна.

Вона зазирнула в клітку. Всередині зіщулилися п’ятеро невільників у закаляному ганчір’ї — кожен на позір сам самотою, хоча тиснява брала своє.

— Тепер вони мої, — заявила Твлаквові дівчина.

— Що?! — Той аж підскочив на сидінні. — Ви…

— Я врятувала тобі життя, слизький ти недомірку, — відказала Шаллан. — І ці раби — моя винагорода. Компенсація моїм солдатам за те, що вберегли твоє нікчемне животіння.

— Це грабунок.

— Ні — це справедливість. А якщо ти невдоволений, можеш подати чолобитну королю, коли прибудеш на Розколоті рівнини.

— Тепер я туди не поїду! — бризнув слиною Твлакв. — Тепер вас є кому відвезти, Ваша Світлосте. А я попрямую на південь, як первинно й збирався.

— Значить, їдь, але без них, — сказала Шаллан і, скориставшись отриманим від тайлена ключем — від власної клітки, — відчинила двері тієї, де сиділи раби. — З тебе їхні невільничі грамоти. І не доведи Прародителю бур, щоб із ними було щось не так. Твлакве, я чудово виявляю підробки.

Вона зроду не бачила купчої грамоти на раба й не зуміла б ідентифікувати фальшивку. Але їй було байдуже. Вона стомилася, роздратувалася і хотіла одного — щоб цей вечір чимшвидше закінчився.

Один за одним п’ятеро невільників несміло повиходили з фургона — кудлаті, бородаті й голі до пояса. Її подорож із Твлаквом була не з приємних, але як порівняти з тим, крізь що пройшли ці бідаки, то Шаллан мандрувала з комфортом. Дехто з рабів позирав у темряву, неначе наважуючись.

— Якщо хочете — тікайте: я на вас не полюватиму, — м’яко промовила дівчина. — Однак мені потрібні слуги, і я добре платитиму: шість вогнемарок на тиждень тим, хто погодиться віддавати п’ять із них у рахунок виплати свого рабського боргу, й одну тим, хто цього не захоче.

Один невільник схилив голову набік:

— То виходить… що ми матимемо те саме хоч так, хоч інак. Але ж це не має сенсу!

— Ще й як має! — заперечила Шаллан, обертаючись до Твлаква, який стривожено совався на передку. — У тебе три фургони і тільки двоє візників. Не продаси мені третього?

Чал був не потрібен: у Макоба мав знайтися зайвий, адже кілька його фір згоріли.

— Продати третій фургон? Овва! А чом би вам не вкрасти в мене і його?

— Твлакве, не будь дитиною. Тобі потрібні мої гроші чи ні?

— П’ять сапфірових броамів, — сердито буркнув тайлен. — І навіть не кажіть, що це