Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Посеред скупчення яскравих білих зірок зійшов фіолетовий диск Саласа — першого місяця. Крики та зойки битви не вщухали. Чи стане в дезертирів сил? Адже Шаллан не знала, скільки там розбійників.

Що ж, оборонцям користі вона не принесе, а тільки заважатиме. Тож дівчина заплющила очі, а потім вибралася на сидіння, дістала записника й під звуки битви та конання малювала ґліфи для молитви про надію.

— Вони послухали тебе, — загудів поруч неї Фрактал. — Ти їх змінила.

— Не можу повірити, що це спрацювало, — відказала Шаллан.

— Ще б пак. Ти вправна брехунка.

— Ні, це я образно: здається неймовірним, що вони мене справді слухають — закоренілі злочинці.

— Ти брешеш і кажеш правду, — тихенько промовив Фрактал. — Вони перетворюються.

— Про що ти?

При світлі самого лише Саласа малювати було нелегко, але художниця старалася, як могла.

— Раніше ти згадувала про один зі Сплесків — Світлопрядіння, використання світлової енергії, — сказав Фрактал. — Але ти володієш і ще дечим — здатністю перетворювати.

— Ти про Душезаклинання? — спитала Шаллан. — Але ж я нікого не Душезакляла.

— Мммм. А проте вони змінилися. Ти їх таки змінила. Мммм.

Дівчина домалювала молитву й здійняла її догори, зауваживши, що попередню сторінку записника було видерто. Хто це зробив?

Шаллан не могла спалити намальоване, але гадала, що Всемогутній буде не проти. Вона притисла молитву до серця й заплющила очі, чекаючи, доки внизу стихнуть крики.

21. Попіл

Шаллан заплющила Блутові очі, намагаючись не дивитися на розпанаханий тулуб і скривавлені нутрощі. Довкола караванники рятували придатне для використання табірне майно. Стояв людський стогін, хоча деякі з голосів змовкали в міру того, як Васа по одному страчував полонених розбійників.

Шаллан не перешкоджала йому, і той похмуро виконував свою місію, а проходячи повз, не дивився на неї. «Васа гадає, що на місці цих розбійників запросто міг опинитися він зі своїми людьми, — подумала дівчина, знову опускаючи погляд на обличчя мертвого Блута, підсвічене смолоскипами. — Що відділяє героїв від лиходіїв? Одна промова в темряві ночі?»

Блут став не єдиною жертвою нападу: Васа втратив сімох вояків. Але розбійників загинуло вдвічі більше. Шаллан знеможено підвелася, але — побачивши, що з Блутової куртки щось визирає — затрималася коло тіла й, нагнувшись, відкинула полу одежини.

Із внутрішньої кишені стирчав її малюнок — той, що зображував не реального Блута, а його уявний образ: солдата-армійця в охайному однострої, чий погляд не вічно потуплений, а спрямований уперед. Словом, героя.

І коли Блут видер його із записника? Шаллан витягла малюнок із кишені й, розгорнувши, розгладила згини.

— Я помилялася, Блуте, — шепнула вона. — Ти був чудовим початком нової колекції. Тож, спочиваючи, воюй за Всемогутнього як слід, сміливцю.

Шаллан підвелася й окинула поглядом табір. Кілька паршменів каравану стягували на купу трупи, щоб спалити. Її втручання врятувало купців, але досить дорогою ціною. Дівчина не рахувала, проте втрати видавалися високими: десятки загиблих, включно з більшістю охоронців — зокрема й іріалійцем, котрого вона зустріла того ж таки вечора.

Шаллан була така зморена, що хотіла одного: заповзти до фургона й, згорнувшись калачиком, поринути в сон. Але натомість подалася шукати власників каравану.

Вже знайома їй виснажена та заплямована кров’ю розвідниця стояла біля дорожнього столика й розмовляла з літнім блакитнооким чоловіком у повстяному картузі, який, погладжуючи бороду, проглядав перелік, що подала йому жінка.

Обоє звели очі на Шаллан, коли та підійшла. Жінка поклала руку на ефес меча, а чоловік так само погладжував бороду. Неподалік караванники перебирали вантаж перевернутого фургона, звідки повисипалися тюки з тканиною.

— А ось і наша спасителька, — промовив старий. — Ваша Світлосте, самим вітрам не висловити вашої величі або дивовижної вчасності вашого прибуття.

Шаллан не відчувала величі — вона почувалася стомленою, зболілою та брудною. Її босі ноги — сховані під спідницями — знову занили, а її здатність до Світлопрядіння вичахла. Сукня на ній мала вигляд не кращої, ніж у жебрачки, а волосся — нехай і заплетене в коси — було в повному безладі.

— Ви власник каравану? — спитала дівчина.

— Мене звати Макоб, — відказав чоловік. Дівчина не змогла розпізнати його акцент, але йшлося не про тайленський чи алетійський. — А з моєю помічницею, Тин, ви вже знайомі. — Старий кивнув у бік світлоокої жінки. — Вона — очільниця нашої охорони. Внаслідок сьогоднішніх сутичок… поріділи і її підлеглі, і мої товари.

Тин схрестила руки на грудях. На ній і досі був жовтувато-коричнюватий сюртук, і в світлі Макобових сфер стало видно, що його пошили з чудової шкіри. Що й думати про жінку, яка вдягається, наче солдат, і носить при боці меча?

— Я саме розповідала Макобові про твою пропозицію, — промовила Тин. — Ту, яку ти зробила там, на пагорбі.

Купець хихикнув — недоречно, коли зважити на антураж.

— Вона називає це пропозицією, хоча в моєї помічниці склалося враження, наче насправді йшлося про погрозу! Ці найманці вочевидь працюють на вас, і нам цікаво, який у вас намір щодо нашого каравану.

— Тоді вони ще не працювали на мене, — пояснила Шаллан. — Але тепер — інша річ. Це вимагало деяких аргументів.

Тин звела брову:

— Певне, йшлося про надзвичайно переконливі аргументи, Ваша Світлосте…

— Шаллан Давар. Усе, чого мені від вас потрібно, я вже озвучила Тин — супроводу на Розколоті рівнини.

— Ваші солдати, поза сумнівом, упораються й самі, — промовив Макоб. — То навіщо ж вам ми?

«А ви потрібні, щоб “солдати” не забули, що вони зробили», — подумала Шаллан. Інтуїція підказувала їй: що більше нагадувань про цивілізацію оточуватиме дезертирів, то цілішою в їхніх руках вона буде.

— Солдати в одному, солдати в усьому, — сказала дівчина. — Звідки їм знати про комфорт, в якому личить подорожувати світлоокій дамі? А от у вас чудові фургони й повно товарів. Якщо мій скромний вигляд не говорить сам за себе, поясню: мені страх як потрібно хоч трішки зручностей. Бо на Розколоті рівнини я б воліла прибути не схожою на волоцюгу.

— Її солдати нам не завадили б, — озвалася Тин. — Бо моїх бійців залишилася жменька.

Жінка знову глянула на співрозмовницю — цього разу з цікавістю. Її погляд справляв враження досить приязного.

— Тоді ми укладемо угоду, — вирішив Макоб, усміхаючись, і потягнувся через стіл до Шаллан. — На знак удячності за врятування мого життя я потурбуюся про новий одяг для вас і забезпечу вам належне харчування на час нашої спільної подорожі. Тоді як ви зі своїми людьми гарантуєте нам безпеку протягом решти мандрівки. А потім ми розійдемося й будемо квити.

— Згода, — відказала Шаллан, потискаючи