Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Дякувати Прародителеві бур, що ви тут! — гукнула Шаллан до «солдатів». — Я відчайдушно потребую вашої допомоги.

Загін дезертирів лише мовчки витріщався на неї.

— На наших друзів із каравану за два пагорби звідси напали розбійники! — повела далі дівчина. — Там коїться різанина! Я казала їм, що бачила солдатів, які прямують на Розколоті рівнини, та мені ніхто не вірив. Прошу вас — ви маєте допомогти.

І знову — лише німе здивування. «Я майже як та норка, котра забрела до лігва білошипника й питає, коли буде обід…» — подумала Шаллан. Зрештою воя́ки, збентежено переминаючись, обернулися до чоловіка, що стояв по центру — високого бороданя із начебто задовгими для його тіла руками.

— Кажете, розбійники, — промовив той беземоційним тоном.

Шаллан зіскочила з фургона й рушила до того чоловіка, залишивши зіщуленого Блута мовчки сидіти на передку. Дезертири розступалися перед нею. Їхній одяг був брудний і подертий, волосся — вигоріле й нечесане, а обличчя цілу вічність не бачили ні бритви, ні рушника. Та попри це, на зброї, що виблискувала у світлі смолоскипів, не було ані плямки іржі, а начищені нагрудники аж віддзеркалювали їхні риси.

Шаллан зауважила, як в одному з них мигцем відбилася й дівчина — надто рослява й велична, щоб виявитися нею самою. Замість сплутаних патлів по плечах розсипа́лися руді пасма. Замість лахміття безпритульної на ній була гаптована золотом сукня. Кольє вона досі також не носила — а коли простягла руку до ватажка дезертирів, то виявила, що її обламані нігті ретельно наманікюрені.

— Ваша Світлосте, ми не ті, за кого ви нас маєте, — промовив чоловік, коли та підступила до нього.

— Ні, ви не ті, за кого маєте самі себе, — відказала Шаллан.

У світлі смолоскипів було видно, що довколишні солдати втупили в неї жадібні погляди. Вона відчула, як по тілу поповзли мурашки: воістину поткнулася в лігво до хижака. Але буря всередині штовхала її до дії, спонукаючи триматися впевненіше.

Ватажок розтулив рота, неначе готуючись віддати наказ. Але Шаллан урвала його на півслові:

— Як тебе звати?

— Васа, — відказав чоловік, обертаючись до соратників. Як і «Шаллан», ім’я було воринське. — І я ще не вирішив, що з вами робити. Ґазе, візьми її та…

— Васо, а що ти зробив би, щоб загладити минулі провини? — гучно спитала дівчина.

Той озирнувся, і його лице з одного боку підсвітило первозданним світлом смолоскипа.

— Маючи вибір, ти радше обороняв би, ніж убивав? — запитала Шаллан. — Якби ти міг почати все спочатку, то рятував би замість красти? Доки ми тут розмовляємо, хороші люди гинуть. А ти можеш це зупинити.

Темні очі Васи здавалися мертвими.

— Минулого не змінити.

— Але я можу змінити твоє майбутнє.

— Нас оголошено в розшук.

— Так — і я розшукала вас, пропонуючи шанс знову стати солдатами. Ходіть зі мною, і я подбаю, щоб ваше життя почалося наново. Ні, ви почнете його самі — врятувавши замість того, щоб убити.

Васа насмішкувато хмикнув. Поночі його обличчя здавалося незавершеним — сирим, немовби етюд.

— Ясновельможні вже підводили нашого брата під монастир.

— Послухай, — сказала Шаллан. — Послухай ці крики.

Ззаду до них долинали жалібні зойки. Караванники — жінки й чоловіки — кликали на допомогу і гинули. У вухах нав’язливо стояв їхній лемент. Попри свої слова, Шаллан була здивована, як добре було чути ті крики. Скільки ж у них було благання про порятунок!

— Дайте собі ще один шанс, — тихенько промовила дівчина. — Якщо повернетеся зі мною, я обіцяю подбати, щоб ваші злочини підпали під амністію. Присягаюся всім, що маю — самим Усемогутнім. Почати все спочатку можна — то почніть же героїчно!

Вона не зводила очей із Васи — не людини, а каменя. Всередині все обірвалося: ватаг не приставав на її бік. Буря всередині почала вичахати, і дівчину захлеснула тривога. Що вона коїть? Це ж божевілля!

Васа знову відвів погляд, і Шаллан збагнула, що все втрачено. Він гарикнув наказ полонити її.

Але ніхто не ворухнувся. Зосередившись тільки на ватажкові, Шаллан зовсім забула про ще дюжини зо дві людей, які тісно обступили її, здіймаючи смолоскипи. Вони звертали до неї щирі обличчя, в яких було дуже мало хтивості, що її дівчина попервах зауважила. Натомість їхні широко розплющені очі виражали тугу й співчуття до голосів віддалік. Одні погладжували форму в тих місцях, де раніше пишалися знаки розрізнення, а інші опускали погляди на списи й бойові сокири, з котрими вони, певне, ще недавно несли службу.

— А ви, дурні, й вуха розвісили?! — гримнув Васа.

Один дезертир — коротун із пошрамованим лицем і пов’язкою на оці — кивнув головою, бурмочучи:

— Я б не від того, щоб почати все спочатку. Буря забирай! А це було б непогано.

— А я колись урятував був життя одній жінці, — промовив іще один — високий, лисуватий чоловік, якому запросто могло звернути на п’ятий десяток. — А потім тижнями почувався героєм. За мене піднімали тости в тавернах. Тепло вітали. Поглинь мене Геєна! Та ми тут конаємо повільною смертю.

— Ви втекли, щоб звільнитися з-під їхнього гніту! — гримнув на нього Васа.

— І на що ми спустили свободу? Га, Васо? — спитав якийсь чоловік із задніх рядів.

Запала тиша, в якій Шаллан тільки й чула, що крики про допомогу.

— Буря забирай! Я піду, — наважився коротун із пов’язаним оком і підтюпцем побіг нагору схилом пагорба.

Багато хто, рвонувши з місця, кинувся за ним.

Склавши перед собою руки, Шаллан обернулася — і майже весь загін помчав у наступ. Блут підвівся на передку, і в світлі смолоскипів, що мелькали повз нього, стало видно, яке приголомшене в неборака обличчя. А відтак він ухнув, зістрибнув із фургона й, високо занісши дубця, долучився до дезертирів, які ринули в бій.

Із Шаллан залишилися Васа та двоє інших чоловіків. Такий розвиток подій їх начебто спантеличив. Ватажок схрестив руки на грудях і гучно зітхнув:

— Ідіоти — всі до єдиного.

— Бажання стати кращим, ніж ти є — не свідчення ідіотизму, — відказала Шаллан.

Той хмикнув, окидаючи її поглядом. Дівчину негайно взяв переляк: лічені миті тому цей чоловік був ладен пограбувати її, а може, й учинити з нею навіть гірше. Він не наближався до неї, але тепер, коли більшості смолоскипів не стало, вираз його обличчя зробився навіть загрозливішим.

— Хто ви? — спитав він.

— Шаллан Давар.

— Що ж, Ваша Світлосте Давар, — промовив ватажок, — сподіваюся, що ви дотримаєте слова — і то для вашого ж власного блага. Ходімо, хлопці, поглянемо, чи не можна зберегти тим дурням життя.

І Васа разом із рештою двома, які трималися позаду, рушив схилом пагорба нагору — туди, де точилася битва.

Залишившись сама в нічній темряві, Шаллан тихенько зітхнула. Її віддих не заклубочився Світлом: вона зужила його все. Ступні більше не боліли, а хіба трішечки нили, але дівчина почувалася виснаженою — осушеною, наче проткнутий винний бурдюк. Підійшовши до фургона, вона сперлася на нього спиною, а відтак