Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Озброєні чоловіки та жінки перев’язували отримані рани. Охоронці! Гурт переляканих паршменів порався коло чалів. На цих людей напали, але вони захистилися.

— Подих Келека… — видобув Твлакв, обертаючись і махаючи Блутові та Шаллан: — Назад, доки нас не побачили.

— Чому? — спитав Блут, хоч і зробив, як веліли. — Адже це ще один караван, як ми й сподівалися.

— Так — і їм не треба знати, що ми тут. Бо ще захочуть побалакати й затримають нас. Он, поглянь!

І работоргівець вказав у протилежному напрямку.

У присмерковому світлі Шаллан зауважила тінь, яка перевалювала через пагорб недалеко від них. Дезертири! Вона махнула Твлаквові, щоб передав їй підзорну трубу, і той неохоче скорився. Попри тріснуту лінзу, дівчина добре розгледіла, хто то. Блут не збрехав: ішлося про солдатів — душ із тридцять. Без знамен, у різномастих мундирах, вони не тримали строю, але справляли враження добре споряджених.

— Треба спуститися й попросити допомоги в іншого каравану, — сказала Шаллан.

— Ні! — заперечив Твлакв, вихоплюючи в неї підзорну трубу. — Треба тікати! Побачивши цю багатшу, але ослаблену валку, бандити нападуть на них, а не на нас.

— Гадаєш, після цього вони припинять погоню? — промовила дівчина. — Хоча наші сліди так легко простежити? Ти справді віриш, що нас не наздоженуть найближчими ж днями?

— Цієї ночі гряне великобуря — вона може приховати наші сліди, поздувавши розчавлені мушлі рослин, — сказав работоргівець.

— Навряд чи, — відказала на це пасажирка. — А приставши до цього каравану, ми підсилимо їх — і вистоїмо проти…

Аж раптом Блут здійняв долоню й озирнувся.

— Там якийсь шум…

Наглядач розвернувся й потягнувся по дубця.

Прихована сутінками, неподалік стояла незнайома фігура. Вочевидь той караван виставив власного дозорця.

— Ви привели їх просто до нас, еге ж? — спитав жіночий голос. — Хто вони? Знову розбійники?

Твлакв здійняв сферу, у чиєму світлі стало видно, що до них зверталася світлоока середнього зросту й жилавої статури. На ній були штани та підперезаний у талії довгий сюртук, який замало не скидався на сукню. Алетійською жінка говорила без акценту, а її захищену лівицю покривала рукавичка із сиром’ятної шкіри.

— Я… Я лише скромний купець і… — забелькотів у відповідь Твлакв.

— Ті, що женуться за нами, — однозначно бандити, — втрутилася Шаллан. — Вони переслідують нас цілий день.

Розвідниця вилаялася, здіймаючи власну підзорну трубу.

— Вони добре споряджені, — пробурмотіла світлоока. — Мабуть, дезертири. Тільки їх бракувало! Гей, Йіксе!

Неподалік звелася ще одна фігура, чиє жовтаво-коричнювате вбрання зливалося з каменем. Шаллан аж підскочила. Та як же вона його не помітила? Адже він був так близько! При боці в чоловіка висів меч. Світлоокий? Ні, золотаве волосся видавало в ньому чужинця. Шаллан була не певна, чи залежав їхній соціальний статус від кольору очей. Поміж макабакі світлооких не траплялося — хоча їхнім краєм правили королі — ну а в Ірі світло-жовті очі були майже в кожного.

Йікс підбіг і, тримаючи руку на ефесі меча, неприховано вороже позирав на Блута з Таґом. Незнайомою Шаллан мовою світлоока сказала йому кілька слів, і той, кивнувши, побіг до каравану внизу. А жінка рушила йому вслід.

— Заждіть, — гукнула до неї Шаллан.

— Я не маю часу на розмови, — різко відказала світлоока. — В нас тут дві групи бандитів, яким треба дати відсіч.

— Дві? — перепитала Шаллан. — То ви не розгромили ту, яка напала на вас першою?

— Ми відбили їхній напад, але вони незабаром повернуться. — Жінка затрималася, стоячи на схилі пагорба. — Пожежа, гадаю, була випадковістю: головешки з вогнем мали нас налякати. А потім нападники відступили, щоб ми погасили полум’я: адже їм немає резону втрачати товар.

Он як — то їх дві зграї: бандити попереду й бандити позаду. Хоча сонце встигло сховатися за обрій на заході й повітря було прохолодне, Шаллан відчула, що її кинуло в піт.

Світлоока дивилася на північ — певне, туди, куди відступили розбійники, які напали на них.

— Еге — вони повернуться, — мовила жінка, — щоб покінчити з нами до сьогоднішньої бурі.

— Я пропоную вам свій захист, — мимоволі сказала Шаллан.

— Твій захист? — спантеличено перепитала співрозмовниця, озирнувшись на дівчину.

— Ви візьмете мене й моїх людей до себе в табір, — пояснила Шаллан, — а я подбаю про вашу безпеку цієї ночі. Ну й потім мені знадобиться ваша допомога, щоб дістатись на Розколоті рівнини.

Жінка засміялася:

— А ти — хай що за одна — не з боязких. Можеш приєднатися до нас, але попереджаю: ти загинеш разом із рештою.

З боку каравану здійнялися крики, і за секунду з темряви ночі полинув рій стріл, які вціляли у фургони й караванників.

Зачулися зойки.

Далі з нічного мороку з’явилися розбійники. Вони були й близько не так добре споряджені, як дезертири, але й не мали такої потреби. В каравану залишалося менше дюжини охоронців. Жінка вилаялася й побігла схилом донизу.

Дивлячись широко розплющеними очима на раптову різанину внизу, Шаллан затремтіла. А потім, розвернувшись, рушила до Твлаквових фургонів. Цей несподіваний озноб — ця холодна ясність — були їй знайомі. Вона знала, що має робити. Спрацює це чи ні, невідомо, але вихід окреслився перед її внутрішнім поглядом, неначе контури зображення, які, складаючись докупи, перетворюють безсистемні штрихи на повноцінний малюнок.

— Твлакве, — звеліла Шаллан, — візьми Таґа, й спробуйте допомогти цим людям унизу відбити напад.

— Що?! — перепитав той. — Ні-ні — я не викину своє життя на вітер на догоду вашій нерозсудливості.

І змовк, зустрівшись у напівтемряві з її поглядом. Дівчина знала, що випромінює м’яке сяйво: вона відчувала бурю всередині.

— Роби, що велено.

І з тим, полишивши його, пішла до власного фургона.

— Блуте, розвертай голоблі.

Той стояв зі сферою біля фіри й розглядав, тримаючи в руці, якусь річ. Аркуш паперу? Хто-хто, а Блут ніяк не міг знати ґліфи.

— Блуте! — гримнула Шаллан, піднімаючись на передок. — Треба рушати. Негайно!

Той струснувся, а відтак сховав папір і вибрався на козли поруч неї. Хльоснувши чала пужалном, він розвернув фургон.

— Куди ми попрямуємо?

— На південь.

— До бандитів?

— Так.

Блут уперше підкорився їй без нарікань і мовчки нахльостував чала — неначе йому кортіло просто покінчити з усією цією історією. На тряскому й гримотливому фургоні вони спустилися схилом одного пагорба й виїхали на інший.

А досягши гребеня, глянули вниз — на загін, що піднімався їм назустріч. У руках його членів були смолоскипи та сфероліхтарики, тож дівчині було видно їхні обличчя — похмурі вирази суворих чоловіків зі зброєю наголо. Колись на цих нагрудниках і шкіряних жилетах, мабуть, пишалися знаки розрізнення, але тепер було тільки помітно, де саме їх спороли чи зрізали.

Дезертири дивилися на неї з неприхованим подивом: вони не очікували, що жертва прийде до них сама. На якусь мить її поява приголомшила переслідувачів — і ця мить була дуже важлива.

«Поміж них має бути офіцер, — подумала Шаллан, підводячись на сидінні. — Вони солдати — нехай і колишні — а тому не можуть нікому не підкорятися».