Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Із появою Геларана покоївки принишкли. За ближнім вікном звивалися донизу апатичні ліани. Олівець дівчинки так само рухався аркушем — неначе то не вона малювала, а зображення саме проступало на ватмані, просякаючи вуглем його шерхлість — неначе кров.

Геларан зітхнув і підвівся. Аж раптом побачив, що саме малювала сестра — тіла, які лежать долілиць на підлозі з…

Брат вихопив у неї аркуша й зім’яв його. Шаллан, перелякавшись, відсахнулася. Пальці, які стискали олівця, затремтіли…

— Малюй рослини, — мовив Геларан, — і тварин — безпечні сюжети. Шаллан, не зациклюйся на тому, що трапилося.

Щоками дівчинки покотилися сльози.

— Наразі ми не можемо помститися, — тихенько пояснив брат. — Балатові не до снаги очолити Дім, а я маю їхати. Проте чекати залишилося недовго.

Двері розчахнулися. Батько Шаллан і Геларана був здорованем, який — демонстративно нехтуючи модою — носив бороду. Його веденське вбрання також суперечило новітнім фасонам. На ньому були певна подоба шовкової спідниці — так звана «улата» — й неширока сорочка, а поверх неї — мантія. Дідівських норкових горжеток він не надягав, але в усьому решта мав украй консервативний вигляд.

Справжній велет, він був вищий за Геларана й за будь-кого іншого в усьому маєтку. За ним увійшли ще троє паршменів, несучи на кухню клунки з провізією. Шкіру кожного вкривали мармурові розводи: у двох червоні на чорному, а в одного — червоні на білому. Батько любив паршменів — адже ті не огризалися.

— Геларане, у стайні кажуть, наче ти звелів приготувати один із моїх екіпажів! — заревів глава сімейства. — Я не потерплю, щоб ти знову кудись повіявся!

— На світі є важливіші речі, ніж ти і твої вбивства, — парирував Геларан.

— Не смій так розмовляти зі мною, — відказав старий, проходячи наперед і тицяючи пальцем у сина. — Я твій батько.

Покоївки повідскакували осторонь, побоюючись опинитися в господаря на шляху. Притиснувши портфеля до грудей, Шаллан старалася зостатися непоміченою.

— Ти вбивця, — спокійно відказав Геларан.

Батько застиг на місці, і його заросле бородою обличчя побагровіло. Але відтак старий рушив далі.

— Та як ти смієш! Думаєш, я не кину тебе до в’язниці? Гадаєш, якщо ти мій спадкоємець, то я…

В Геларановій руці щось з’явилося — смуга імли, яка згустилася в сріблясту сталь. То був клинок, який мав футів шість завдовжки, — загнутий і широкий. Його ненагострена крайка утворювала зубці у формі омахів полум’я чи, може, бриж на воді. В головку ефеса було вставлено самоцвіт, і коли світло відбивалося від металу, ті гребені, здавалося, рухалися.

Геларан став Сколкозбройним. Прародителю бур! Як? Коли?

Батько змовк і приріс до землі, а син зіскочив із низенького помосту й наставив на старого меча, торкнувши вістрям грудей.

Глава сімейства підняв руки вгору.

— Ти — незмивна ганьба цього Дому, — сказав Геларан. — І я мав би проткнути тобі грудину. Такий учинок був би виявом милосердя.

— Геларане… — Гнів, здавалося, відлинув від батька, наче барва з обличчя, яке враз побіліло — в ньому не було ні кровинки. — Тобі лише здається, наче ти все знаєш. Твоя мати…

— Я не слухатиму твоєї брехні, — урвав його син, крутнувши зап’ястком, від чого клинок провернувся, так само впираючись вістрям батькові в груди. — Раз — і по всьому.

— Ні, — шепнула Шаллан.

Геларан схилив голову набік, а відтак повернувся, не прибравши меча.

— Прошу, не треба, — промовила дівчинка.

— То ти заговорила? — кинув її брат. — Щоб захистити його?

Він засміявся, вибухнувши диким, гавкотливим реготом, і відняв вістря від грудей старого.

Так само блідий із лиця, батько осів на стілець біля столу.

— Та як же це? Сколкозброєць? Звідки? — Аж раптом він підвів очі на сина. — Ну ні — тут інша річ. Від твоїх нових друзів? І вони довірили тобі таке багатство?

— Перед нами стоїть важливе завдання, — відповів Геларан. Він обернувся, підійшов до Шаллан і, ласкаво поклавши руку їй на плече, тихенько додав: — Тобі, сестричко, я одного дня про нього розповім. Як добре, що я знову чую твій голос перш ніж поїхати.

— Не їдь, — прошепотіла та.

Відчуття було таке, неначе в неї в роті марля: відколи вона востаннє сказала хоч слово, спливли місяці.

— Я мушу. Але доки мене не буде, намалюй мені, будь ласка, кілька малюнків — дивовижних істот і яскравих днів. Зможеш?

Дівчинка кивнула.

— Прощавай, батьку, — сказав Геларан, обернувшись і виходячи із зали. — Доки мене не буде, спробуй не зруйнувати тут усього дощенту — бо я час від часу повертатимуся з перевірками, — долинув його голос уже з коридору.

Ясновельможний Давар, заревівши, підвівся. Кілька служниць, які ще залишалися в їдальні, повискакували крізь бічні двері в сади. Шаллан нажахано втислася в крісло, а батько схопив стільця, на якому щойно сидів, і розніс його на друзки об стіну. А далі перевернув невеличкого обіднього столика й, хапаючи по одному стільці, трощив їх об підлогу каскадом лютих ударів.

Засапавшись, старий звернув на неї очі.

Від їхнього нелюдського, зшаленілого виразу Шаллан розревілася. А ті, сфокусувавшись на ній, ожили. Зронивши поламаного стільця, батько відвернувся від доньки — неначе йому стало соромно — і вискочив із кімнати.

20. Холодна ясність

Коли Шаллан зі своїм невеличким караваном наблизилися до джерела диму попереду, сонце перетворилося на вуглину, що догоряла на обрії. Хоча досі димовий стовп поменшав, їй стало видно, що диміло в трьох різних місцях, сплітаючись воєдино вже в повітрі.

Коли вони викотили нагору схилом останнього пагорба й спинилися, не доїжджаючи до вершини, дівчина зіп’ялася на ноги на хисткому фургоні — за лічені фути від можливості роздивитися, що ж саме лежало попереду. Звісно: якщо там чекали розбійники, показуватися на гребені було б дуже невдалою думкою.

Блут зліз із передка й підтюпцем побіг уперед. Він був не надто прудконогий, але ліпшого розвідника поміж них не було. Припавши до землі, наглядач скинув свого надто показного капелюха й почав підкрадатися, щоб визирнути з-за гребеня, але за мить випростався, облишивши спроби зостатися непоміченим.

Шаллан зіскочила із сидіння й поспішила за ним, сям-там чіпляючись спідницями за покручені гілки кіркохвой. Вона досягла гребеня навіть трішки раніше за Твлаква.

Внизу тихенько догоряли три фургони, а землю засмічували сліди битви — заблукані стріли й купа трупів. У Шаллан тьохнуло серце, коли поміж мертвих стало видно живих — розпорошені зморені постаті, що порпалися в уламках або переносили вбитих. Висновуючи з одягу, то були не розбійники, а чесні караванники. В дальньому кінці табору скупчилися ще п’ять