Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Адоліне, на тобі Сколкозбруя. — Каладінів зір уперто не бажав наводитися на різкість, але так — над ним навколішках стояв саме той. — Незахищеного спаринг-партнера не жбурляють, наче в’язку хмизу. Батько навчав тебе не такому!

Каладін різко втягнув повітря й через силу розплющив очі, сповнюючись Буресвітла з капшука на поясі. «Не перестарайся, бо вони помітять. Не дай їм відібрати в тебе цей дар!»

Біль відступив. Плече стало на місце — хтозна, зламане чи всього лише вивихнуте. Загель здивовано скрикнув: адже Каладін скочив на ноги і знову кинувся до Адоліна.

Княжич сахнувся й виставив руку, вочевидь прикликаючи Сколкозбройця. Здійнявши хмарку піску, капітан ногою підкинув у повітря своє зронене «напівратище» — а відтак, наблизившись, упіймав.

Але тієї ж миті його сили вичахли. Буря всередині без попередження вщухла, й Каладін заточився, охнувши від повторного болю в плечі.

Адолінів п’ясток у латній рукавиці перехопив його лікоть, а в правиці княжича тим часом матеріалізувався Сколкозброєць. Але тієї ж миті ще один такий клинок торкнув Каладіна за шию.

— Тебе знову вбито, — промовив іззаду Загель, тримаючи Зброю в нього на карку.

Каладін осів додолу серед тренувального майданчика і зронив «напівратище», почуваючись повністю виснаженим. Що ж це з ним трапилося?

— Йди-но допоможи братові зі стрибками, — звелів Загель Адолінові.

І як міг подвижник попихати княжичами?

Холін пішов, а майстер-мечеборець опустився навколішки поряд із Каладіном.

— Ти не сахаєшся, коли на тебе замахуються Сколкозбройцем, бо тобі й справді випадало битися зі Сколкозбройними, адже так?

— Еге ж.

— Значить, маєш щастя, що живий, — сказав Загель, обмацуючи Каладінове плече. — В тобі є заповзятість — і то більше, ніж варто б. Ти в гарній формі й маєш добре тактичне мислення. Але заледве розумієш, що робиш, коли йдеться про Сколкозбройного.

— Я…

Що він міг відповісти? Загель мав рацію. Заперечувати це було б самовдоволеною дурістю. Два поєдинки — або три, як рахувати ще й сьогоднішній — іще не роблять знавцем. Каладін зморщився від болю, коли подвижник торкнувся ушкодженого сухожилля. На піску побільшало спренів болю — того дня він завдав їм чимало роботи.

— Плече ціле, — хмикнув подвижник. — А як твої ребра?

— З ними все гаразд, — відказав охоронець, навзнак лягаючи на пісок і вдивляючись у небеса.

— Що ж, примушувати тебе до навчання я не збираюся, — промовив Загель, підводячись. — Та й, власне, не думаю, що зміг би.

Каладін заплющив очі, почуваючись приниженим — хоча чого б це? Поразок у спарингах він зазнавав і раніше — адже інакше й бути не може.

— Як на мене, ти дуже схожий на нього, — зауважив Загель. — Адолін теж не хотів ставати моїм учнем — принаймні спочатку.

Каладін розплющив очі.

— У нас із ним нічого спільного.

Подвижник вибухнув реготом, а відтак підвівся й пішов, посміюючись, наче щойно почув найкращий жарт у цілому світі. А капітан так само лежав на піску, вдивляючись у темно-синє небо над собою й дослухаючись до звуків тренувальних поєдинків, доки зрештою йому на груди не опустилася Сил.

— Що трапилося? — зажадав пояснення він. — Буресвітло просто вилилося з мене. Я так і відчував, як воно витікає.

— А кого ти захищав? — спитала Сил.

— Я… Я проводив бойове тренування — як-от зі Скелею та Шраммом у проваллі.

— Справді? Саме це ти й робив? — засумнівалася спрен.

Хтозна?.. Каладін лежав і дивився в небо, доки зрештою, перевівши подих, не змусив себе, застогнавши, підвестися. Обтрусившись від піску, він пішов перевірити, як там Моаш і решта вартових. А дорогою втягнув дещицю Буресвітла, і те подіяло, зцілюючи плече та загоюючи синці.

Принаймні фізичні.

19. Безпечні сюжети

П’ЯТЬ ІЗ ПОЛОВИНОЮ РОКІВ ТОМУ

Шовкова сукня Шаллан була ніжніша на дотик, ніж хай яка з попередніх — вбрання пестило її шкіру заспокійливим вітерцем. Лівий манжет був наглухо зашитий, ховаючи п’ястка: вона стала досить доросла, щоб покривати захищену руку. Колись дівчинка мріяла носити не дитячу, а жіночу сукню. Вони з матір’ю…

Мати…

Її психіка заніміла, й мисленнєвий процес урвався, наче раптово загашена свічка. Підібгавши під себе ноги та поклавши руки на коліна, Шаллан відкинулася на спинку крісла. В маєтку Даварів готувалися приймати гостей, і в похмурій їдальні кам’яного палацу кипіла бурхлива діяльність. Дівчинка не знала, на кого саме чекають, але батько звелів, щоб усе аж блищало.

Допомогти вона нічим не могла.

Повз неї метнулися дві покоївки.

— Дитина все бачила, — тихо шепнула одна жінка іншій — новенькій. — Коли це сталося, бідолашка була в кімнаті. За п’ять місяців вона й словом не обізвалася. Господар убив дружину з коханцем, але не можна, щоб це…

Вони теревенили далі, але Шаллан їх більше не чула.

Руки дівчинки лежали на колінах. У кімнаті тільки й було справжніх барв, що від сліпучої синяви її сукні. Вона сиділа на помості, біля столу для почесних гостей. Півдюжина служниць у коричневій уніформі та рукавичках на захищеній руці мила підлогу й натирала до блиску меблі. Паршмени вносили ще кілька столів. Одна з покоївок повідчиняла вікна, впускаючи свіже повітря, вологе після нещодавньої великобурі.

Шаллан знову вловила згадку про своє ім’я. Служниці вочевидь гадали: раз та не говорить, значить і не чує. Подекуди дівчинці спадало на думку, чи не стала вона невидимкою. Може, її насправді немає? Ото було б добре…

Двері в залу відчинилися, й увійшов Нан Геларан. Високий, мускулястий, із квадратним підборіддям, її найстарший брат був справжнім чоловіком. А решта… залишалися дітьми — навіть Тет Балат, який досяг повноліття. Геларан окинув поглядом їдальню — певне, шукаючи батька. А відтак підійшов до сестри, тримаючи під пахвою невеличкого згортка. Прислуга, запопадливо розступаючись, давала йому дорогу.

— Привіт, Шаллан, — промовив брат, опускаючись на стілець поруч неї. — Що, наглядаєш за приготуваннями?

Тут було її місце: адже батько не любив, коли донька залишалася наодинці — його це тривожило.

— А я тобі дещо приніс, — сказав Геларан, розгортаючи суверток. — Купив для тебе подарунок у Нортґріпі, й крамар оце щойно доставив моє замовлення.

Там виявився шкіряний портфель.

Шаллан, повагавшись, узяла його в руки. Геларанова усмішка стала такою широкою, що замало не сяяла. В кімнаті, де той усміхався, супитися робилося складно. Поруч брата в неї майже виходило вдати… переконати себе, наче…

Вона впала у ступор.

— Ну ж бо, Шаллан, — підбадьорив Геларан і легенько штовхнув її ліктем.

Дівчинка розщібнула портфель. Всередині лежали стосик ватманів — цупких і недешевих — та набір вугільних олівців. Шаллан прикрила вуста захищеною рукою.

— Мені бракувало твоїх малюнків, — сказав брат. — Гадаю, з тебе могла б вийти чудова художниця. Тобі варто більше вправлятися.

Та провела пальцями правиці по паперу, а відтак узяла олівця й почала малювати. Як же давно вона цього не робила…

— Шаллан, мені треба, щоб ти отямилася, — тихенько сказав Геларан.

Дівчинка схилилася над малюнком, шкрябаючи олівцем по паперу.

— Шаллан?

Ані слова. Малює та й годі.

— Наступні кілька років я багато часу проводитиму у від’їзді, — мовив Геларан. —