Читати книгу - "Зіграй зі мною, Ліана Меко"

Куди вони поділися? Чому пішли? Чому навіть не розбудили?

Щоб зайняти себе і не віддаватися тривожним думкам, Ріка вирушила готувати сніданок.

Вона якраз поставила чайник і залила яйця на сковорідку, коли вхідні двері раптом із гуркотом відчинилися. З такою силою, що стіна здригнулася. Ріка підскочила на місці й різко обернулася.

На порозі стояв... ураган. Ні, людина. Ні - ураган, що прийняв людську подобу. Високий, широкий у плечах, немов із граніту вирубаний, з очима повними дикої, погано стримуваної люті. Він буквально скипав. Погляд - скажений, кулаки стиснуті, з ніздрів нібито дим клубочився.

Ріка втиснулася в плиту. Від несподіванки схопилася за ручку сковороди, інстинктивно - як за зброю.

Чоловік зробив крок уперед, не помічаючи нічого, крім неї.

- Де він?! - заревів він. - Він тут?! Дарій?!

Ріка розкрила рот - на вдиху, судорожно, - і застигла. Чорт, та це ж батько Дарія! Шаргородський старший. Мер міста, щоб його.

Пальці розтиснулися. Сковорода з дзвоном повернулася на плиту.

- Що вам потрібно? - запитала вона, випинаючи підборіддя й утримуючи рівний голос, усупереч колінам, що підкошувалися.

Чоловік заричав. Буквально.

- Що мені потрібно?! Ах ти маленька погань! - Він зробив крок ближче, підносячись над нею, як скеля. - Це Тобі щось потрібно! Думаєш, охомутала багатенького дурника, так?! Вчепилася мертвою хваткою?! Думаєш, він тебе кохає?! Ти хоч розумієш, з ким зв'язалася?!

Ріка не відповіла. Стояла, стиснувши руки в кулаки. Горло пересохло. У грудях стукало серце - сильно, голосно, швидко. Але вона не відступала. Не дозволяла собі.

- Ти себе в дзеркало бачила?! - захлинався отрутою чоловік. - Ти - ніхто. Помилка системи. Злочинниця. Малолітня злодійка!

Удар за ударом. Слово за словом - як батогом. Обличчя Ріки горіло. Але вона не моргнула. Не здригнулася. Тільки впилася нігтями в долоні. Її майже колотило.

Та як він сміє на неї кричати? Як він сміє таке про неї говорити?

Рука сама знову потягнулася до пательні. Ріка не знала, що збирається робити - не бити ж його по голові? - Але тіло вимагало, злість вимагала - треба захистити себе, треба поставити його на місце!

Сковорода різко злетіла вгору в її руці.

- Геть із мого дому! - Загарчала Ріка, замахуючись.

Очі чоловіка в шоці відчинилися. Він відкрив рота, напевно, щоб вивергнути нову порцію отрути, але ось його слух вловив швидкий рух, він кинув погляд до дверей, у які один за одним забігли тато й Дар.

А далі все закрутилося, як у дикому, неконтрольованому вихорі. Ніби час вистрілив із рогатки - усе відбувалося швидко, різко, стрімко.

Тато і Дар кинулися до неї, як щити - одночасно, ніби змовилися. Один зліва, інший справа. Ріка опинилася в них за спинами, притиснута до плити.

Усі заговорили одночасно - голоси наклалися один на одного:

- Ви хто такий?! Я зараз викличу поліцію! - рявкнув тато, втиснувши п'яти в підлогу, ніби готуючись таранити супротивника.

- Якого біса ти тут робиш?! - видихнув Дар, і голос його тремтів - від люті, від страху за Ріку. - Іди геть. Негайно. Поки я не зробив те, про що пошкодую.

Шаргородський-старший різко зробив крок назад, ніби ошпарений, але швидко оговтався. Захитався, як вулкан перед виверженням. В очах - злість, у кулаках - загроза.

- Ти... Ти, Дарію, з глузду з'їхав?! - прохрипів він, тицьнувши пальцем у Ріку. - Через цю... цю жебрачку?! Це... сміття? Ти йдеш проти власної сім'ї?!

- Не смій її ображати!

- Не смійте ображати мою дочку!

В один голос. Дар і тато. Дві різні людини, які сказали одне й те саме. З однаковою злістю. З однаковою силою.

Шаргородський-старший завив.

- Та ви тут усі збожеволіли! Зовсім збожеволіли! Один дзвінок - і я вас усіх у порошок зітру! У труні я бачив ваші сопливі драми!

- Один дзвінок і всі дізнаються, що ви тут витворяєте! Одне повідомлення і все місто дізнається, який у нього "високоморальний" мер! - Голос тата - незнайомий голос - дзвенів сталлю. У Ріки щелепа відвисла буквально до підлоги. Це точно її батько?

Шаргородський-старший завмер. Його обличчя затряслося, здається, ось-ось схопить удар.

- Та ви... Та ви... - З його рота виривалися хрипи й булькання замість слів - схоже, слова в нього закінчилися. Його трясло як припадочного, він уже не контролював себе.

Дар, вочевидь, зрозумів, що все зайшло надто далеко, підняв руки і сказав уже спокійніше:

- Тату, усе. Заспокойся. Ти перегнув. - Заговорив таким тоном, немов санітар із буйнопомішаним. - Іди додому, будь ласка. Я прийду додому, обіцяю. І ми поговоримо. Ми все обговоримо.

Шаргородський старший моргнув, просвердлюючи сина очима. Обличчя його вкривалося багряними плямами, він тримався з останніх сил.

- Щоб сьогодні ж був удома! - Виплюнув він і скривившись, різко розвернувся і кулею вилетів із дому.

Повисла тиша.

Дар важко видихнув, обернувся до Ріки - її щоки горіли, очі свердлили підлогу, пальці тремтіли.

- З тобою все гаразд? - прошепотів він, торкаючись її плеча.

Вона підняла погляд. Вона все ще стискала в руці сковороду, вчепившись у ручку мертвою хваткою. Обличчя її горіло, всередині все тремтіло, але вона чомусь... усміхалася?

- Так. - Кивнула, з подивом зазначивши, що сказала правду.

Так. З нею все гаразд. Чорт забирай, абсолютно точно!

Вона звикла самотужки боротися зі світом, захищати себе самостійно. Вона так втомилася від цього. А тепер... Тепер у неї були захисники. Її тато. І її Дар.

Звісно, вона в порядку. Тепер - у повному.