Читати книгу - "Зіграй зі мною, Ліана Меко"

Сніданок пройшов у гробовому мовчанні - кожен по-своєму перетравлював подію. Дарій виглядав пониклим, наче йому було соромно за батька, і спантеличеним - схоже готувався до нелегкої розмови з батьками. Тато виглядав наче спокійним, але Ріка надто добре його знала, щоб повірити в цю маску - він явно перенервував. Навіть випив подвійну дозу заспокійливого, чим дуже здивував Ріку - адже їй навіть просити не довелося, тепер він стежив за своїм станом самостійно.

А Ріка... Ріка просто мовчки насолоджувалася. Неймовірними змінами в її житті. І товариством цих двох приголомшливих чоловіків.

І здавалося б: Шаргородський старший наговорив стільки гидоти, стільки лайна на неї вилив - осад мав залишитися. Але ні. Їй було все одно. Їй було плювати на його слова, крики, лють. Ця людина була для неї ніким, і його думка для неї нічого не важила.

Набагато більшу вагу мало те, що тато зміг постояти і за неї, і, що ще важливіше - за себе. І те, що Дар після всього, що сталося, і під тиском сім'ї не збирався від неї відступатися. Вона була йому дорога. Схоже, він і справді її любив...

Коли дзвін виделок об тарілки стих, тиша повисла натягнутою струною. Ріка не витримала. Відклала прилад, витерла губи серветкою і примружилася:

- А де це ви були зранку?

У голосі прослизнула насмішка, але погляд був уважним, прицільним. Вона перевела його з одного чоловіка на іншого. Ті переглянулися. Занадто швидко. І якось винувато.

Дарій сіпнувся першим, знизав плечима і сховав обличчя за чашкою.

- У бібліотеці, - пробурмотів у чай.

Ріка зігнула брову, насторожено насупилася.

- У якій ще бібліотеці?

Знову цей швидкий, змовницький обмін поглядами. Обидва раптом знайшли щось дуже цікаве на поверхні столу. Тато закашлявся в кулак, потім шумно зітхнув, відкинувся на спинку стільця і схрестив руки на грудях. На його обличчі було написано: зараз говоритиме щось, що Ріці не сподобається.

- Нам потрібен був комп'ютер. І інтернет, - видихнув він нарешті. - Дарій... допоміг мені продати гітару на аукціоні.

Ріка моргнула. Нічого не зрозуміла. Повільно повернула голову до Дарія. Той із непроникним обличчям продовжував вивчати свій чай.

- Яку гітару? - прошепотіла вона. Потім - як струмом. Різкий, палючий удар здогадки.

Погляд метнувся до стіни. Туди, де завжди висіла татова гордість. Гітара з автографом Еліса Купера.

Її не було.

- Тату?! - голос здригнувся, став високим, переляканим. - Навіщо?! Вона ж... вона була тобі дорога! Це ж пам'ять! Це... це ти її зберігав!

Тато мовчав. Щоки втягнуті, підборіддя напружене. Він зібрався. Потім підняв очі й подивився на Ріку з усією серйозністю.

- Ріка. Я хочу, щоб ти поїхала.

- Що?! - Вона схопилася на ноги, немов її вдарили струмом. - Куди?! Навіщо?!

- Я хочу, щоб ти вступила до університету, - сказав він, спокійно, але важко. - Для цього потрібні гроші.

- Тату, ні! - Ріка захлопала віями, наче намагалася струсити з очей якийсь кошмар. - Це нерозумно, це... я ж казала...

Вона запнулася. Погляд метнувся до Дарія, як прицільна куля.

- Це ти йому щось сказав?! - Голос здійнявся. - Ти його надоумив, так?! Ти йому залив у вуха про світле майбутнє?!

Дар здригнувся, швидко поставив чашку на стіл. Краплі чаю виплеснулися на скатертину.

- Ні, я... я просто сказав, що... планую вступати. Що хочу в столицю. Що хотів би... щоб ти поїхала зі мною...

- Дарій! - Слово зірвалося з гортанним гарчанням. Їй хотілося жбурнути в нього чимось важким. Або схопити за грудки й струснути. І те, й інше одночасно. Як він посмів?!

Вона зробила крок уперед - і в цей момент по столу вдарила татова долоня.

- Досить, Ріко! - Його голос був грозою. Потужною, чистою. - Це моє рішення! Ти маєш поїхати. Ти маєш вчитися. Ти маєш будувати своє життя! Не гробити себе через мене. Досить. Я й так стільки часу втратив! Я Соню втратив...

Слова повисли в повітрі. Гулко. Важко. Як постріли під ребра.

Ріка сіла назад, як маріонетка, якій обрізали нитки. Плечі опали, губи тремтіли.

Дарій встав. Йому вочевидь стало тісно в кімнаті, просоченій чужими таємницями, занадто оголеними почуттями.

- Я... піду, - пробурмотів він, дивлячись у підлогу. - У мене теж... має бути розмова. Зі своїми. Нелегка. Тож...

Він незграбно змахнув рукою, почухав потилицю, зробивши крок до Ріки, чмокнув її у скроню - швидко, стримано.

- Побачимося, - сказав він.

Коли двері за Даром зачинилися, Ріка подалася вперед і, ніби рятуючись від шторму, вчепилася в татові долоні. Вони були сухими і теплими. Єдиним якорем у цьому хиткому, крижаному страху.

- Тату, я не хочу... - прошепотіла вона, голос здригнувся. - Не хочу, чуєш? Я не залишу тебе одного...

Він важко видихнув і теж накрив її руки своїми. Обійняв їх, як обіймають дитину.

- Ріка... - його голос був втомленим, але спокійним. Напрочуд спокійним. - Ти повинна. Ти ж розумна в мене. Талановита. Ти не маєш права заривати це в землю.

- Ні, тату... - Ріка хитнула головою, але тато не дав їй продовжити.

- Ріко, у тебе й так через мене... через мою хворобу, - тато поправив сам себе, - усе дитинство наперекосяк... І Соня, - тато болісно поморщився, - якби не хвороба...

Було видно, що йому важко говорити. Тато ніколи не розповідав про маму - це було надто боляче для нього - згадувати. Це була заборонена тема, болюча й похмура, наче старе місце від опіку, що не гоїться. І Ріка ніколи не питала, щоб не хвилювати його. Зараз же вона завмерла і нагострила вуха, слухаючи кожне його слово.

Татове обличчя стало сірим, змарнілим. Очі потьмяніли.

- До двадцяти років я знати не знав про свій діагноз. Ну... був не таким як усі, мабуть... але нічого такого. Трохи замкнутий, тривожний, ну й що? Таких багато... Жив звичайним життям, працював. Познайомився з твоєю мамою...

Погляд тата кинувся у вікно, немов шукав там минуле, розтерте часом у пил.