Читати книгу - "Зіграй зі мною, Ліана Меко"

- Вона була дуже талановитою. Голос - просто приголомшливий, це від неї в тебе... - тато невизначено змахнув рукою, - її багато куди запрошували, вона багато виступала, вона це любила. А потім...

Тато провів долонями по обличчю, ніби намагався стерти роки. Або біль. Або і те й інше.

- Потім завагітніла. Вона не шкодувала. Але кар'єру призупинила. Це було для неї, як обрізати крила. Вона боролася, трималася, рвалася назад - але вже ніхто не чекав. А потім... потім народилася ти. І... я не знаю, що саме спрацювало. Ася каже, моя хвороба була зі мною завжди, просто дрімала. А немовля... стрес... це як перемикач. Усе загострилося. Я став... іншим. Замкнутим. Нервовим. Голоси, галюцинації, панічні атаки... І Соня не витримала. У неї, я думаю, була післяпологова депресія, а тут ще я... В неї почалися зриви. Тижні без сну. Таблетки. Снодійні. І одного дня...

Він стиснув губи. Вії тремтіли. Голос упав до шепоту:

- Я так і не зрозумів... чи зробила вона це спеціально. Чи просто не розрахувала дозу снодійного. Але вона... пішла. А я... я не допоміг. Я не прийшов на допомогу, бо був надто зайнятий розмовами із самим собою, поки вона помирала в спальні.

Сльоза повільно скотилася щетинистою щокою. Така доросла. Така чоловіча. Така нестерпна. У Ріки в камінь стиснулося серце, тільки зараз помітила, що і її власні щоки давно мокрі.

- Боже, тату... - Вона стиснула татову долоню сильніше. - Мені так шкода... Але це не твоя провина...

- Так, я знаю. - Тато сумно кивнув. - Але все могло б бути інакше, якби я...

Тато замовк, стер з обличчя мокрі доріжки, мотнув головою, немов намагаючись струсити з себе минуле, відганяючи темні думки, змушуючи себе зібратися.

- Я не хочу, щоб через мене ти... відмовлялася від майбутнього. Я не можу цього дозволити. Не хочу зруйнувати і твоє життя теж.

- Але тату, - Ріка спробувала знову протестувати, але тато підняв руку в зупиняючому жесті.

- Ріка, все буде добре. Я тобі обіцяю. - Він з упевненістю зазирнув їй в очі. - Я все продумав: я буду пити ліки, буду ходити до Асі на терапію, буду працювати. Я домовився з мамою Макса - вона допомагатиме мені по господарству, підстрахує - їм зараз дуже потрібні гроші, тож усе взаємовигідно. Усе буде добре. Повір мені.

Погляд тата променився добротою і любов'ю, і в Ріки з новою силою хлинули сльози. Він просив повірити, і їй так хотілося. Боже як же хотілося! Але як же було страшно!

Якщо вона втратить його, якщо з ним щось трапиться, як жити? Він же єдина рідна людина в її житті!

Тато ніби думки прочитав, він узяв її обличчя в долоні й твердо подивився в очі.

Його очі світилися. І в них була та сила, яку Ріка так довго не бачила. Сила - бути дорослим. Сила - тримати слово. Сила - любити.

- Я буду в порядку. Вір мені, донечко. Вір мені.

Ріка прикрила очі, притулившись щокою до теплої татової долоні. Міцно заплющила очі, змушуючи його слова проникнути всередину, осісти м'яким пилком у грудях. Гарячі сльози знову покотилися по щоках, але вона їх уже не витирала.

Вона просто... повірила.