Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Так, сер. Коли ми опинилися під деревом...

— А як ви про це дізналися? Там же було темно — хоч в око стрель.

— Я була боса, а Джемі сказав, що земля під деревом завжди холодніша.

— Доведеться узяти його своїм заступником. Продовжуй.

— І тут мене раптом хтось як ухопить і давай м’яти мій костюм... здається, я впала на землю... чула якусь колотнечу під деревом, ніби... когось жбурнули об стовбур, такий був звук. Джемі мене знайшов і почав тягти до дороги. Хтось... містер Юел збив його з ніг. Вони там ще билися, а потім отой жахливий хруст — і Джемі як зойкне...

Я замовкла. Це ж була рука Джемі!

— Так от, Джемі зойкнув, і більше я його не чула, а потім... містер Юел хотів мене задушити до смерті... потім хтось збив його з ніг. Напевне, то Джемі підвівся. Більше я нічого не знаю...

— А далі? — гостро подивися на мене містер Тейт.

— Хтось там човгав і хрипів... і так кашляв, що мало не вмер. Я була подумала, що то Джемі, але він так не кашляє, і тоді я почала його шукати на землі. Подумала, що це Атикус прийшов нам на допомогу, але знесилився...

— І хто ж то був?

— Та от же він, містере Тейт, він сам може сказати вам, як його звати.

Промовивши ці слова, я мало не показала пальцем на чоловіка у кутку, але похапцем опустила руку, щоб Атикус не насварив мене. Показувати на людей пальцем нечемно.

Чоловік і далі тулився до стінки. Коли я увійшла до кімнати, він так і стояв, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях. Коли я на нього показала, він опустив руки і притиснув долоні до стіни. Руки у нього були білі-білі, хворобливо білі, ніби сонця ніколи не бачили, і вони дуже вирізнялися своєю білістю на тьмяно-кремових шпалерах у затемненій спальні Джемі.

Я перевела погляд з його рук на замазані піском штани кольору хакі; очі мої охопили всю його кощаву постать у розірваній бавовняній сорочці. Обличчя в нього було так само біле, як і руки, тільки випнуте підборіддя вкривала легка тінь щетини. Щоки у нього були худі та впалі; рот широкий; на скронях невеличкі, ледь помітні ямки, а його сірі очі були такі безбарвні, що він мені видався сліпим. Волосся на голові було якесь неживе, тонке, схоже на пушок.

Коли я вказала на нього, долоні його зсунулися, залишаючи по собі масні смужки від поту, і він запхав великі пальці за ремінь. Його якось дивно пересмикнуло, ніби він почув скрегіт металу по склу, але я не зводила з нього зачудованих очей, і напруження помалу зникло з його обличчя. Губи його розтяглися у несміливу усмішку, і тут образ нашого сусіди якось розплився, бо на очах у мене раптом виступили сльози.

— Привіт, Примаро,— сказала я.

19

— «Містере Артуре», доню,— м’яко виправив мене Атикус.— Джін-Луїзо, це містер Артур Редлі. А тебе, гадаю, він уже знає.

Якщо Атикус може спокійно представляти мене Примарі Редлі в таку хвилин... що ж, Атикус є Атикус.

Примара побачив, як я мимоволі сіпнулася до ліжка, де спав Джемі, тому що та сама несмілива усмішка з’явилася на його губах. Я спалахнула від ніяковості й удала, що просто поправляю простирадло.

— Обережно, не чіпай його,— застеріг Атикус.

Містер Гек Тейт дуже пильно розглядав Примару крізь свої рогові окуляри. Він хотів був заговорити, але тут з передпокою увійшов лікар Рейнольдс.

— Усі геть,— наказав він.— Добривечір, Артуре, не помітив тебе, коли був тут раніше.

Лікар Рейнольдс говорив так само легко й невимушено, як і ступав, немов казав такс щовечора, і це мене приголомшило ще більше, ніж те, що я перебуваю в одній кімнаті з Примарою Редлі. Власне... навіть Примара Редлі іноді хворіє, подумала я. Хоча хто його знає?

Лікар Рейнольдс приніс великий пакунок, загорнутий у газету. Він поклав його на стіл Джемі та скинув піджак.

— Тепер ти вже задоволена, так? Розкажу тобі, звідки я знав. Коли я спробував оглянути його, він мене добряче копнув. Довелося дати йому чималеньку дозу заспокійливого, в іншому разі він не дав би до себе доторкнутися. А тепер геть звідси! — сказав він мені.

— Е-е-е,— Атикус подивився на Примару.— Геку, ходімо на веранду. Там купа стільців, і ще доволі тепло.

Я здивувалася, чому Атикус запрошує нас на веранду, а не до вітальні, а потім зрозуміла. У вітальні світло надто яскраве.

Ми вервечкою посунули з кімнати, спершу містер Тейт,— Атикус чекав у дверях, щоб вийти перед ним. А потім передумав і пропустив містера Тейта уперед.

Люди мають звичку робити буденні речі у найдивовижніших обставинах. Не стала винятком і я.

— Ходімо, містере Артуре,— почула я власний голос.— Ви ж не дуже добре знаєте наш будинок. Я проведу вас на веранду, сер.

Він подивився на мене і кивнув.

Я повела його через передпокій і повз вітальню.

— Прошу, сідайте, містере Артуре. Це крісло-гойдалка дуже приємне і зручне.

Ніби ожили мої омріяні фантазії: він сидить на веранді... пречудова стоїть погода, правда ж, містере Артуре?

Так, погода стоїть пречудова. З відчуттям якоїсь нереальності я підвела його до стільця якнайдалі від Атикуса й містера Тейта. Туди світло не падало. В темряві Примара почуватиметься затишніше.

Атикус сидів у кріслі-гойдалці, а містер Тейт — на стільці поруч із ним. Світло з вікон вітальні падало просто на них. Я вмостилася біля Примари.

— Отже, Геку,— почав Атикус,— гадаю, нам слід... Господи, я втрачаю пам’ять...— він зсунув окуляри на лоба і притиснув пальці до очей.— Джемі ще не виповнилося тринадцятьох... чи вже виповнилося — не можу пригадати. Так чи так, цим займеться окружний суд...

— Чим, містере Фіни? — містер Тейт випростав ноги і гойднувся вперед.

— Зрозуміло, що це чистісінький самозахист, але мені треба буде піти в контору і переглянути...

— Містере Фінч, ви що, думаєте, ніби Боба Юела убив Джемі? Ви так вважаєте?

— Ви ж чули, що розповіла Скаут, які тут