Читати книгу - "Скрут"

Якщо сумніви все-таки були.

Він не міг її зрозуміти. Зазвичай сяк-так визначав по обличчях людські почуття — а Тіар була загадкою; його морозом обсипало від самої лише думки, що жінка, яка сидить із ним поряд, постійно стає ніби учасницею такої жахливої справи, як пологи. Ігар ні за які медяники не зважився б і близько підійти до породіллі, а Тіар втаємничена в усе це, приймає рішення, застосовує своє страшнувате дивовижне знаряддя — зараз вузлик дбайливо заховано у величезну скриню для поклажі… Для такої справи потрібна неабияка безжалісність. Тіар розумна й незворушна — вести її шляхом обману так само складно, як ходити по линві: важливо не зробити хибного кроку.

— А як звуть сестру? — запитала вона раптом, перебиваючи його просторікування.

Він продумав легенду до останньої рисочки, а тут зненацька розгубився. Про таку дрібницю, як ім’я сестри, йому навіть на думку не спало подбати.

— І… Ілаза.

Він не знайшов нічого кращого — будь-яке придумане ім’я вимовляється не так, як справжнє. Придумане ім’я можна ненароком забути — а так, розповідаючи про сестру, він може уявляти собі дружину…

Виверт виявився невдалим. Він заходився описувати Ілазу — її обличчя, її очі, її ходу та сукню, її манеру говорити — і, не в змозі спинитися, з жахом зрозумів, що розповідає про неї не так, як розповідають про сестер. У голосі його звучать нотки, недоречні в розповіді про родичку, — якщо тільки в тебе нема з нею кровозмісного зв’язку. Він затнувся й захекався, перегнувся через борт, ледь не вдарився головою об шпицю, яка швидко крутилася; візок нахилився. Місяць занепокоївся.

— Обережно, — сказала Тіар, коли він насмілився припинити свій надсадний кашель. — Ти нас перекинеш.

Більше вона нічого не сказала, і, щоб залагодити ніяковість, він заходився теревенити ще швидше та голосніше. У його історії з’явився тепер Вівтар.

Тіар знала про священний камінь — хто про нього не знає! Але Ігар по праву вважав себе знавцем куди більшим. Не бентежачись, що, можливо, повідомляє Тіар давно їй відомі речі, докладно описав історію Вівтаря — кажуть, він не тільки укладає шлюби, але й раз на століття здатен вчинити справжнє диво. Втім, маленьке диво трапляється щоразу, коли закоханим вдається до нього дістатися — бо шлях до Вівтаря тяжкий. Якщо їхнє рішення поєднатися шлюбом недостатньо потужне, то вони або заблукають у дрімучому лісі, або повернуться назад, або й взагалі загинуть у одній із численних пасток (у цьому місці голос його здригнувся, але ж Тіар не могла знати, чому). Та якщо закохані вирішили об’єднатися всупереч долі й людям — тоді після двох днів шляху вони знаходять у лісі річку, мілку та бистру, а просто посеред неї лежить камінь, із першого погляду схожий на величезний млинець… Наречена обов’язково повинна бути незайманою; коли шлюб здійснюється, води річки здіймаються та заливають камінь, змиваючи її кров, і здається, що крижана річка тепла, неначе молоко…

Несподівано для себе він захопився. Його вразило: чому ніколи досі, в найчорніші хвилини, йому не спадало на думку звернутися до цього спогаду — такого світлого, такого щемкого, такого…

Він побачив, як Тіар на нього дивиться, і швидко відвернувся. Місяць біг собі та біг, підкови, розмірно вицокуючи, здіймали хмарину куряви.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона по нетривалій мовчанці. — Звідки ти все це знаєш?

Він покусав губи — начебто зважуючись на відвертість.

— Моя сестра, — сказав він пошепки, — я не хотів говорити… Вони поєдналися на Вівтарі з тим хлопцем, але це таємниця…

Тіар помовчала. Вітер шарпав китиці теплої хустки в неї на плечах.

— Хіба таке тримають у таємниці? — запитала вона повільно. — Ти ж сам щойно сказав… Люди визнають шлюби, скріплені Вівтарем, твоя сестра навіки пов’язана з цим, як ти кажеш, хлопцем… І вона законна дружина йому — навіщо тримати в таємниці її вагітність?

Якийсь час Ігар дивився на курний хвіст Місяця. У білого коника був просто розкішний, каштановий хвіст, і зараз він колихався від його рівного кроку.

— Він виявився негідником, — сказав Ігар глухо. — Це… темна історія, я не хотів би засмучувати пані… Але правда така, що… Ніхто не повинен знати, що вони чоловік і дружина. Ніколи…

Повз них пропливали стовбури невеличкого гайка; просто перед мордою здивованого Місяця дорогу перебіг заєць. Якщо не знаєш, що казати, — найкраще напустити туману.

Тіар мовчала. Вона вміла дуже виразно мовчати — у карих очах ледь помітно мерехтіли зелені зірочки. Людині, яка на «ти» з життям і смертю, краще не надокучати настільки примітивною неправдою.

Ігар залюбки дав би собі ляпасу, якби міг. Він напружено чекав від Тіар нового запитання чи докору — та жінка мовчала, підставляючи обличчя вітрові.

Ніч провели під відкритим небом, бо заїзду на шляху не трапилося. На щастя, ніч була сухою і ясною; Тіар, посміхаючись, заявила, що для неї ночівля під відкритим небом не дивина й не складнощі. Серед її поклажі виявилася пара теплих ковдр — одну вона попри всі протести запхала до рук Ігарові. Висипали зірки — Хота висіла над самим обрієм, Ігар дивився на неї до болю в очах і пошепки благав не поспішати. Він близько, він уже зовсім близько; хай Ілаза, яка теж зараз дивиться на призахідну зірку, не занепадає духом…

Він лежав на оберемку сіна, й колесо візка височіло над ним, мов чорний горбатий міст. Неподалік форкав Місяць — білі боки світилися в темряві, як і слід було сподіватися від коня з таким іменем. Тіар звично влаштувалася на сидінні й рівно дихала. Ігар зненацька запитав у себе: а навіщо їй це болісне мандрівне життя? Чому їй не осісти де-небудь, адже гарна повитуха завжди буде забезпеченою і шанованою? Невже тільки звичайні заздрощі повитух-колежанок, які підлаштовують капості та розпускають бридкі чутки, женуть її від селища до селища?

Він заплющив очі: тепер це не має значення. Хто така Тіар і чому вона блукає світом, чому самотня, чим так допекла скрутові — не йому, Ігару, відповідати на ці запитання. Тепер варто думати про Ілазу…

Заповітне ім’я, що колись змушувало Ігарове серце солодко стискатися, цього разу залишило