Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

«Вони живі, — думала вона, — тому що є фізичною оболонкою дії живої сили — розуму, що зумів осягти всю їхню складність, надати їй форми та обдарувати метою». На мить їй здалося, що двигуни стали прозорі, і вона бачить їхню нервову систему. Цю мережу утворювали зв’язки, складніші та значущіші, ніж просто дроти й електричні коливальні контури: раціональні зв’язки, створені людським розумом.

«Вони живі, — думала вона, — і їхня душа керує ними збоку. І душа ця є в кожній людині, здатній бути з машиною на рівних. Якщо душа ця зникне, зупиняться і мотори, адже саме вона підтримує їхній рух — не нафта, що тече трубопроводами під її ногами, бо тоді нафта знову перетвориться на звичайнісінький мінерал; не сталеві циліндри, які перетворяться тоді на іржаві плями на стінах дикунських печер… Ні, саме душа — сила живого розуму, сила думки, вибору і мети».

Даґні повернула в бік кабіни; їй кортіло сміятися, уклякнути, вознести до неба руки, щоб випустити на волю те, що її переповнювало, розуміючи водночас, що це почуття неможливо висловити.

Вона завмерла. На сходинках перед дверима кабіни стояв Ріарден. Він дивився на неї, ніби знав, навіщо вона тут, знав, що з нею коїться. Обоє нерухомо застигли, тіла перетворилися на погляд, що поєднав їх у вузькому коридорі. Биття, що її переповнювало — биття моторів, — ішло і від нього; гуркітливий ритм позбавляв її самовладання. Не мовлячи й слова, вони повернулися до кабіни, знаючи, що пам’ять про цю мить назавжди залишиться з ними.

Скелі попереду перетворилися на ясне рідке золото. В долинах унизу вже гуснули тіні. Сонце опускалося за верхів’я, що височіли на заході. Вони мчали туди, здіймаючись до сонця.

Небо вже темнішало, набуваючи кольору зеленаво-блакитних рейок, аж у далекій долині вони помітили димові труби. Це було одне із нових міст Колорадо — тих, що самі по собі виростали навколо нафтового родовища Ваятта. Даґні помітила кутасті контури сучасних будівель, пласкі дахи, величезні вікна. Через відстань неможливо було вирізнити людські постаті. І саме тоді, коли вона подумала, що в такій далечині ніхто, звісно ж, не стежить за потягом, звідкілясь із-за будинків у небо здійнялася ракета, що злетіла над містом, розсипавшись споночілим небом золотими зірочками. Люди, яких вона не бачила, чекали потяга на схилі гори, вітаючи його салютом, що осяяв сутінки вогняним дощем, ознакою свята чи воланням про допомогу.

За наступним поворотом несподівано відкрилася простора далечінь, а не дуже високо над землею світилися два електричних вогні — білий і червоний. Це були не літаки — Даґні помітила металеві рами під ними і відразу збагнула, що то бурові установки «Нафти Ваятта»; колія пішла вниз, земля ніби розчахнулася назустріч потягу, немов розступилися гори, а внизу, біля підніжжя гори Ваятта, через темну розпадину каньйону було перекинуто міст із ріарден-металу.

Вони мчали вниз, Даґні забула точний градус нахилу, забула радіуси віражів поступового спуску, їй здавалося, що потяг просто летить униз, пірнає сторч головою… Міст ріс їм назустріч — невисокий, квадратний, із мереживного металевого сплетіння: кілька зеленаво-блакитних балок, осяяних запізнілим сонячним променем, що пробився крізь якусь щілину гірської вервечки. Біля мосту скупчилися люди, юрма нагадувала темну пляму і негайно пересунулася кудись на самісінький край її свідомості. Даґні почула прискорений перестук коліс — якась музична тема, що вгадувалася в їхньому посиленому ритмі, збурунювала її, голоснішала — і ось залунала в кабіні, хоча вона й розуміла, що все відбувається лише в її голові; це був «П’ятий концерт» Гейлі, і Даґні подумала: невже він написав свій концерт на честь цього дня? Невже і він відчував щось таке саме? А потяг мчав дедалі швидше; здавалося, що вони вже відірвалися від землі, що гори підкинули їх на трампліні, й зараз потяг протинає простір… «Це буде нечесне випробування, — подумала Даґні, — ми не торкнемося до мосту…» Над нею застигло Ріарденове обличчя; закинувши голову, вона могла бачити його очі… Застогнав метал, затарабанили колеса під тепловозом, у вікнах замиготіли діагональні стійки мосту — зі звуком металевого стержня, що дзвякав об один за одним стовпи паркану, — замиготіли і зникли, швидкість скерованого вниз руху вже підносила потяг догори, аж раптом кабіну оточили бурові вишки «Нафти Ваятта»…

Пат Лоґан обернувся до них; ледь усміхаючись, поглянув на Ріардена. Той мовив:

— Ось ми й приїхали.

Знак на даху повідомляв: «Залізничний вузол Ваятта». Даґні витріщилася на нього, відчуваючи щось не те; і не відразу збагнула, в чому річ: станційний знак не рухався. Найнесподіванішим враженням усієї подорожі стала саме ця мить — зупинка.

Звідкілясь долинули голоси, Даґні поглянула вниз і побачила на платформі людей. А потім двері кабіни навстіжень відчинилися. Вона зрозуміла, що має зійти перша, і ступила до порогу.

Відчула раптом, яке насправді тендітне в неї тіло, яка легенька її постать, що на мить застигла в повітрі. Узявшись за металеве поруччя, почала сходити. На півдорозі відчула на своїй талії чоловічі долоні, що, відірвавши її від сходів, підкинули у повітря і поставили на землю. Даґні не вірилося, що усміхнений хлопчисько перед нею — це Елліс Ваятт. Напружені, сповнені зневаги риси, які вона досі пам’ятала, зараз сяяли чистотою, енергією, радісним пожадання дитини до світу, створеного лише для неї.

Почуваючись непевно на твердій землі, схилилася йому на плече; обіймав її, вона сміялася, вслухалася в його слова, відповідала:

— Невже можна було сумніватися, що ми це таки зробимо?

Нарешті Даґні помітила обличчя людей навколо. Це були пайщики «Лінії Джона Ґолта», представники «Моторів Нільсена», «Автомобілів Гаммонда», «Ливарного цеху Стоктона» і всіх решти. Вони тиснули одне одному руки, промов не було; ледь зсутулившись, вона опиралася на Елліса Ваятта, відкидаючи пасма з чола і залишаючи на ньому плями сажі. Мовчки потиснула руки членам поїзної бригади, всі вони сяйливо всміхалися. Довкола зблискували спалахи, з нафтових вишок на схилах гір махали люди. У Даґні над головою, над усіма присутніми, останнє сонячне проміння висвітлювало срібний щит із літерами «ТТ».

Елліс Ваятт перебрав ініціативу на себе. Кудись повів її, звільняючи дорогу в натовпі зігнутою в лікті рукою, аж тут до них пробився один із фоторепортерів.

— Міс Таґґарт, — звернувся він, — може, хочете щось сказати людям?

Ваятт вказав на довгу вервечку товарних вагонів.

— Вона вже все сказала.

Потім вона опинилася за задньому сидінні відкритого авто, що підіймалося вихлястою гірською дорогою. Біля неї