Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Спинилися біля будинку на самісінькому краєчку урвища; неподалік не було жодного житла, зате добре видно все нафтове родовище.

— Звісно ж, ви обоє залишитеся сьогодні в мене, — запропонував Ваятт, щойно вони переступили поріг. — Чи маєте інші плани?

Даґні засміялася.

— Не знаю, я про це взагалі не думала.

— До найближчого містечка годину їхати машиною. Туди і вирушила вся ваша поїзна бригада: ваші хлопці з відділення дають на їхню честь банкет. Святкує все місто. Але я сказав Тедові Нільсену і всім решта, що ми не влаштовуватимемо прийомів і не виголошуватимемо промов. Якщо ви, звісно, не заперечуєте.

— Боже милостивий, ні! — вигукнула Даґні. — Дякую, Еллісе.

Уже геть споночіло, коли вони нарешті сіли за стіл у кімнаті з широкими вікнами, умебльованій дорого, але стримано. За вечерею їх обслуговував єдиний, крім господаря, мешканець цього будинку: літній мовчазний індіанець — незворушний і ґречний. Кімнату освітлювали поодинокі вогники зсередини та ззовні: свічки на столі, прожектори на вишках і зорі.

— То ви тепер у грі? — запитував Елліс Ваятт. — Дайте мені лише рік, і я завалю вас роботою. Два состави цистерн на день — як вам таке, Даґні? А потім їх буде чотири чи шість… Скільки завгодно.

Він показав рукою на вогники в горах:

— Думаєте, це? Ні, це дрібничка порівняно з тим, за що я беруся.

Показав рукою на захід.

— Перевал Буена Есперанса. Кілометрів за вісім звідси. Всі дивуються, що я там вовтужуся. Нафтові сланці. Скільки років минуло, відколи всі втратили охоту видобувати нафту зі сланцю, бо це, мовляв дуже дорого? Та заждіть, скоро побачите результат процесу, що я розробив. Він дасть найдешевшу нафту, необмежені її запаси. Порівняно з ним найбільше родовище здасться жалюгідною калюжею. Я вже замовив трубопровід Генку, — нам з вами доведеться збудувати звідси трубопровід в усі боки… Ой, даруйте. Я забув представитися там, на станції. Навіть не назвався.

Ріарден усміхнувся.

— Я вже зрозумів, хто ти.

— Перепрошую, сам не люблю такої легковажності, просто занадто розхвилювався.

– І що ж тебе так розхвилювало? — Даґні глузливо примружилася.

Ваятт коротко глипнув їй в очі; урочистий тон його відповіді дивно поєднувався з насмішкуватим голосом.

— Найчарівливіший ляпас, який я отримав за все своє життя, до того ж — цілком заслужено.

— Ти про нашу найпершу зустріч?

— Я про нашу найпершу зустріч.

— Не варто, ти мав рацію.

— Аякже. Щодо всього, крім тебе, Даґні. Знайти в тобі такий виняток із загального правила по стількох роках… Ай, нехай усі йдуть під три чорти! Може, ввімкнемо радіо і послухаємо, що про вас обох говорять сьогодні ввечері?

— Ні.

— Добре. Я теж їх не хочу слухати. Нехай самі себе слухають. Тепер вони гамузом посунуть до нас у двері. А ми командуватимемо.

Він подивився на Ріардена:

— Чого всміхаєшся?

— Завжди хотів побачити тебе таким, який ти є насправді.

— До сьогоднішнього вечора мені не випадало нагоди бути таким.

– І ти живеш тут самотиною, за стільки кілометрів від усього на світі?

Ваятт кивнув на вікно:

— Я живу за два кроки від усього на світі.

— А як спілкуєшся з людьми?

— Для ділових партнерів у мене є гостьові кімнати. Стосовно ж усіх решти, волію, щоб між нами завжди було якнайбільше кілометрів, — він нахилився і долив напоїв. — Генку, а чому ти не хочеш переїхати в Колорадо? Пошли до дідька той Нью-Йорк разом із усім Західним узбережжям! Тут — столиця Ренесансу. Другого Ренесансу — відродження не живопису та кафедральних соборів, а нафтових вишок, електростанцій та двигунів із ріарден-металу. У нас був кам’яний вік, був вік залізний, а новий час назвуть віком ріарден-металу, бо немає межі тому, що стало можливо завдяки твоєму винаходу.

— Я збираюся придбати декілька квадратних кілометрів у Пенсільванії, — зауважив Ріарден. — Неподалік від мого підприємства. Дешевше було поставити філію тут, я раніше так і хотів, але всі знають, чому цей шлях тепер для мене закрито. І нехай вони йдуть до собачої матері! Все одно я візьму гору. Збираюся розширити завод, і якщо Даґні надасть мені три потяги на день до Колорадо, ми ще побачимо, де буде столиця другого Ренесансу!

— Дайте мені рік експлуатації поїздів «Лінії Джона Ґолта», дайте час зібрати докупи всю таґґартівську залізницю, і я надаватиму вам три поїзди на день — на лінії з ріарден-металу, що простелиться від океану до океану!

— Хто там казав, що потребує точки опори? — мовив Елліс Ваятт. — Дайте мені право безперешкодного руху, і я покажу їм, як перевернути Землю!

Даґні намагалася зрозуміти, чому їй так подобається сміх Ваятта. В голосах обох чоловіків і навіть у її власному лунала інтонація, якої вона ніколи досі не чула. Коли всі втрьох устали з-за столу, вона здивовано зауважила, що в кімнаті горять лише свічки, а здавалося, що їх оточує сліпуче сяйво.

Узявши до рук бокал, Елліс Ваятт сказав, поглянувши на своїх гостей:

— За світ, за землю, адже зараз вони здаються саме такими, якими і мають бути!

І він одним ковтком спорожнив келих.

Даґні почула дзвін розбитого об стінку скла тієї миті, коли з його тіла, вщерть сповненого неймовірною енергією, немов ударив електричний розряд. Це був не просто собі жест — на честь свята розбити бокал, — а різкий рух, сповнений гнівного бунту і люті, що більше скидався на мовчазний зболений стогін.

— Еллісе, — прошепотіла вона, — що сталося?

Він обернувся до неї. Його очі так само несподівано і бурхливо проясніли, обличчя вирівнялося, замість дикої гримаси з’явилася м’яка усмішка.

— Вибач, — сказав він, — не зважай. Спробуймо думати, що це всерйоз і надовго.

Землю внизу вже залило місячне сяйво, коли Ваятт повів їх зовнішніми сходами на другий поверх будинку, до відкритої галереї, на яку виходили кімнати для гостей. Побажав на добраніч, і його кроки прошелестіли сходами. Світло місяця немов послаблювало звуки, так само, як висвітлювало фарби. Ваяттові кроки віддалялися, а коли нарешті стихли, запанувала тиша, схожа на довгу самотину, наче на всій землі не залишилося жодної живої душі.

Даґні не пішла до своєї кімнати. Ріарден не поворухнувся. Галерею огороджували лише високі бильця, за якими починалася територія ночі. Кутасті рівні сходили вниз, тіні повторювали контури сталевих сплетінь бурових вишок, пролягаючи чорними лініями по світлому каменю. Кілька вогників, білих і червоних, мерехтіло в чистому повітрі, немов краплинки дощу, застиглі на краях сталевих балок. Вдалечині три невеличкі росинки вишикувалися в лінію вздовж залізниці Таґґартів.

За вогниками, в кінці простору, біля підніжжя білої дуги висів сітчастий прямокутник мосту.

Даґні відчувала ритм, що не відповідав ані руху, ані звуку; щось пульсувало поруч, немов колеса тепловоза досі стукотіли по рейках «Лінії Джона Ґолта».

Неквапно, хоча