Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

275
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 93
Перейти на сторінку:
пан Фийса не витримав і тихо заплакав. Баба як скам’яніла на ослінчику, так і не ворухнулась.

— Е, пане Фийсо, не беріть собі дурноє до голови, а горячоє до яєць. Чим би не бавилися пани — лем би не було войни, — висунувся, як ховрах із нори, дід Соломон. — Ви ліпше уповіште: ци ви знали, як большевики паскудно називали палиньку?..

— Што… што… Мішку, ви казали? — промлявив отетеріло пан Фийса.

— Ци ви знали, як паскудно большевики назвали паліньку, а ми з вами ту гидоту тепер мусимо пити…

Пан Фийса нерозуміюче похитав головою.

— Так обисьте знали — од недавна большевики паліньку обізвали нечистим духом і лом… лом… якимось фрасовим ломом. І тепер, видати, сісі паліньки і вина лем будуть вредити нашому здоровлю.

Бідний Фийса якимось благаючим поглядом глянув на бабу і тою одразу ж підкинуло. Як схопила зі стіни тісто-качалку, і як вперіщить Соломона знову межи ті бідні межиплечі.

— Як лем тобі язик у роті не звариться од такої паскуді: світ перевернувся, такоє горе, а тобі все лем шалениці в голові!? — осудливо мовила баба.

Бідний дід притих, як заєць під капустою, і винувато, голосом куріпочки проказав:

— Так було все: пани єден другому в очі плюють, а жебрака по голові товчуть!

Але баба вже не слухала діда: вона віддала йому частку свого гніву і тепер вже спокійніше повела мову:

— Пане Фийсо, а може, ви обізналйсь… штось не те почули… не про того… нашого любимого вождя Сталіна…

— О ні, Марько, я англіцьку знаю так, як материнську бесіду… Лондін не бреше! — підняв догори пальця пан Фийса.

— А ще я заходив до вашого Штефана — він тоже чув Амеріку на українській бесіді… І тоже казав, што вшитко чув, як Микита давав копанці Сталіну…

— Якшто правда, што вже і наш Штефан казав, то я вже і не знаю, што говорити, — розвела безпорадно руками Фіскарошка.

Штефан — найстарший син баби Фіскарошки, мій стрийко. Про нього в родині дуже рідко велася мова. А коли й заходила — дуже обережно і навіть якось неохоче… Бо як знала говорити Фіскарошка про Штефана"… е-е-е, розум майте, то пасуля не з нашої файти ”. А дід Соломон казав ще так:

“Тото потятко заблудилося і до нашого гнізда прибилося”.

Вдався Штефан на рідкість тямовитим, гострим на розум і твердим на характер. Із самого дитинства прикипів до книжок і був найкращим учнем школи. І як не дивно, ним гордилися не стільки Данки, як вчителі… І тут сталося диво, подібне до чарівної казки про Попелюшку.

* * *

…У двадцятих-тридцятих роках, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини, щороку, під кінець навчального процесу, у школи краю навідувались пани із Праги. Це, очевидно, були службовці центральних освітніх органів. Їхньою метою, як тепер розумію, був не стільки контроль за освітнім рівнем, як виявлення здібних селянських дітей. Таких тодішніх закарпатських вундеркіндів-жебраків — подумати тільки! — держава відбирала і за згодою батьків відправляла на подальше навчання у Прагу, Братіславу, Брно… Згодом, як свідчить історія, із цих голопузих закарпатців стали відомі у світі вчені, митці, лікарі, полководці, дипломати і радники президентів великих європейських держав. Чим не прекрасний урок для рідної і незалежної України!

У цей щасливий список розумних жебраків потрапив і малий Штефан. Більше того, побачивши родинні нестатки, дідові навіть ще й призначали щомісячну грошову допомогу. Мовляв, держава забирає старшого сина-помічника. Дід стенув плечима, махнув рукою, а баба аж зраділа…

— Та най іде з Богоньком! Хоть не буде нас своїм розумом дражнити і постоянно моралі читати.

Завершивши на відмінно навчання у гімназії, Штефан успішно продовжив навчання на філософському факультеті Пражського університету.

Згодом, через багато-багато літ, я зустрінуся із його однокурсниками — на той час уже поважними, відомими знаменитостями. І всі водноголос заявляли: Штефану світило велике майбутнє на європейській науковій або політичній арені. Але й досі ніхто не може усвідомити і пояснити, коли і яким фрасом наш вуйко, як казали баба, знюшкався із комуністами і став фанатичним апостолом їхньої віри. І коли, охоплена дурманним червоним полум’ям закарпатська молодь кинулась у сорокових роках через кордон до Радянського союзу, він був серед перших.

Про літа, проведені у Союзі, стрийко Штефан не любив, а може, просто боявся оповідати. Але одного разу — це вже по кількох роках од війни — ми відзначали якесь родинне торжество. Штефан трохи випив, якось розчулився і почав захоплено розповідати про біле диво інею, з яким зустрівся, коли перетинав кордон. Як нині бачу: стрийко сидить за столом, зіперся чолом на долоню, дивиться не на присутніх, а кудись у безмежжя і, весь осяяний якимось внутрішнім духовним світлом, ніби розповідає сам собі… Слова його зринають тихо, неквапно і, бачиться, не одразу вмовкають, гаснуть, а, наче осіннє листя, ще довго кружляють по хаті і неквапно встеляють долівку дивовижно-чистим і ніжно-теплим верховинським інеєм…

І моя дитяча фантазія малювала і на все життя витворила в уяві картину, сплетену із тихих і теплих слів стрийка Штефана.

…Він переходив кордон якраз напередодні Різдва Христового. І хоч у цю пору в горах вже давно газдує зима, того року, як це часто трапляється у Карпатах, тут надовго забулася сльотаво-смолава осінь… Було темно, із прогнилого неба лило. Аби не збитися із дороги, Штефан вирішив передрімати ніч у закинутій вівчарській колибі. Тут потихеньку і забувся у молодому сні. А прокинувся від білого і пухнастого, як овеча шерсть, світла, що безугавно лилося і лилося тихими струменями знадвору. Висунув голову із колиби і завмер: за ніч дощ перестав, під ранок захухукали північні вітри і здули заляпану стару осінь кудись у долину. А натомість весь світ одразу помолодів і зацвів рясним і багатим квітом інею.

Штефан швидко одягнувся, зібрав речі, вийшов із колиби, глибоко вдихнув повітря і від побаченого завмер.

Навколо, як багаті верховинські газди, сиділи тихо у білих гунях старі і мудрі гори. А під їхніми грудьми, мирно посапуючи, досипали, немов діти, гурти дрібніших гір і пагорбків. І на всіх невимовною білизною сяяли, теж зіткані із пухнастого інею, новенькі гуні.

А ще нижче, щоправда, уже у сріблястих кожушках, немов колядники, завмерли юрби дерев. Ці колядники-дерева теж мали дивовижно білі обличчя, довгі-предовгі пухнасті вії і, бачилося, тільки й чекали Віфлеємську звізду, аби тисячоголосим хором заколядувати.

Штефан потирав від незвично-чистого сяйва очі і йому весь час здавалося: за один короткий сон із осіннього сльотавого світу він потрапив у країну білого

1 ... 87 88 89 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"