Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

Сванн, щиро прихильний до Саньєтта, зголосився навести приклади, які доводили, що подібне невігластво річ неможлива для такої культурної людини, як дюк, але раптом умовк: до нього дійшло, що Саньєтт доказів не потребує, бо все це висмоктане з пальця, його імпровізований вимисел. Цей славний муж потерпав через те, що Вердюрени записали його в «зануди», а що він бачив, що на цьому обіді він геть бліденький, то надумав бодай на кінець трапези зробити спробу розвеселити товариство. Спасував він одразу і, з нещасним виглядом людини, яка побачила, що провалилася, і ніби заклинаючи Сванна припинити марну суперечку, залепетав легкодухо: «Ваша правда, ваша правда, але як я й перебрехав, то це, маю надію, не злочин», — після чого Сваннові закортіло запевнити його, що все, звісно, так і було і що це прецікаво. Доктор, свідок їхньої розмови, вирішив, що зараз слушно було б ввернути Se non O vero, але побоявся пошитися в дурні.

По обіді Форшвіль підійшов до доктора.

— Ця пані Вердюрен колись не була погануля, до того ж з нею можна погомоніти про всяку всячину, а для мене ця річ не остання. Звичайно, вона вже марніє. Зате пані де Кресі — оце, я вам скажу, козир-дівка, тільки й знає, шельма, бісики пускати! Ми говоримо про пані де Кресі, — пояснив він Вердюренові, коли той підійшов до них, посмоктуючи люльку. — По-моєму, жінка огненна…

— Нехай огненна, аби до мене, — ускочив у слово Коттар: міркуючи, як би втулити цей заяложений дотеп, він усе підстерігав, коли Форшвіль передихне, і потерпав, що як розмова перескочить на інше, то дотеп пропаде, і проголосив він його з тою надмірною прихвалістю та самопевністю, які личкують невід'ємні від хизування холод і тремтіння. Форшвіль цей дотеп знав і з чемности посміявся. Зате пан Вердюрен прикинувся, ніби йому дуже смішно, бо недавно винайшов спосіб, як передавати, коли ти в веселому гуморі, спосіб зовсім одмінний од жіночого, але такий самий простий і ясний. Він брався судомно посіпувати головою і плечима, як той, хто мало не лусне зо сміху, а потім закашлювався, ніби в горлі дерло у нього від диму своєї люльки. І, затиснувши люльку в зубах, він міг на безрік удавати задуху і напад сміху. Тож він і пані Вердюрен навпроти нього, яка, слухаючи якусь художникову історію, жмурилася, перш ніж упустити голову на руки, скидалися на дві театральні машкари, які уособлювали, кожна по-своєму, веселощі.

Пан Вердюрен учинив, до речі, дуже обачно, не вийнявши з рота люльки, бо Коттар, змушений на хвильку відлучитися, упівголоса утнув жарт, який від когось недавно почув і який щоразу з такої нагоди незмінно повторював: «Мені треба одвідати кабінет задуми», отож Вердюрен знов почав своє кахи.

— Послухай, випусти люльку з рота, ти ж задихнешся, якщо будеш робити такі зусилля, аби стримати сміх, — зауважила пані Вердюрен, обносячи гостей лікером.

— Яка премила людина ваш чоловік, у дотепності нема рівні, — звернувся Форшвіль до пані Коттар. — Дякую вам, дякую! Такий старий вояк, як я, ніколи не відмовиться від чарчини.

— Пан де Форшвіль просто зачарований Одеттою, — сказав пан Вердюрен своїй благовірній.

— А вона не проти якось пообідати з вами. Ми це залагодимо, але без Сваннового відома. Бачте, він трохи стає на заваді. Зрозуміло, звідси не випливає, що ви не повинні приходити до нас обідати, ми маємо надію бачити вас дуже часто. От-от потеплішає, і ми будемо трапезувати просто неба. Як ви ставитеся до обідів у Булонському лісі? Гаразд, гаразд, це буде дуже славно. А ви що, збираєтеся сьогодні ухилятися від роботи? — гукнула вона раптом юному піаністові, щоб похизуватися перед «новачком» такого штибу, як Форшвіль, і своїм гострим язичком і своєю тиранічною вдачею над «вірними».

— Пан де Форшвіль щойно водою бризнув на тебе, — сказала пані Коттар чоловікові, який повернувся до салону.

Доктор, усе ще поглинутий думкою про вельможне походження Форшвіля (ця думка хвилювала його від самого початку обіду), сказав йому:

— Я лікую зараз одну баронесу, баронесу Пютбюс. Пют-бюси брали участь у хрестових походах, чи не так? У них у Померанії озеро завбільшки з десятеро майданів Згоди. Я лікую її від сухого артриту, жінка вона чарівна. Зрештою, з нею знайома, якщо я не помиляюся, пані Вердюрен.

Ця заява дозволила Форшвілю, коли він знову опинився наодинці з пані Коттар, доповнити сприятливе судження про її чоловіка:

— А крім того, він цікава людина, зразу видно, що бував у бувальцях. Ба, ці лікарі знають усі таємниці.

— Я зіграю для пана Сванна фразу з сонати, — проголосив піаніст.

— Достолиха! Сподіваюся, що це не сонатарій? — вигукнув Форшвіль, розраховуючи справити ефект.

Але Коттар, який ніколи не чув цього каламбуру, не збагнув його і подумав, що Форшвіль обмовився. Він одразу підскочив, щоб поправити його:

— Та ні, не сонатарій, а сонетарій, — вимовив він завзято, урочисто й переможно.

Форшвіль пояснив, що сонетарій — це збірка сонетів, а він має на увазі збірку сонат. Доктор зашарівся.

— Визнайте, докторе, що це дотепно, еге ж?

— Та я це бозна-коли чув, — відповів Коттар.

Тут вони замовкли; з-під топуна скрипкового тремоло, трепетний залом якого зметнувся над нею на дві октави вище, — так з гребеню двохсотфутового шпиля, за позірною карколомною нерухомістю водоспаду бачиться крихітний силует туристки, — спливла в далечині куца грайлива фраза, підтримувана тривалим погойдуванням прозорої, безкрайої, дзвінкої запони. І Сванн у серці своєму звернувся до неї як до посестри своєї любовної таємниці, як до Одеттиної приятельки — приятельки, яка, мабуть, порадила б йому не зважати на цього Форшвіля.

— Шкода, що ви спізнилися! — сказала пані Вердюрен одному з «вірних», якого вона зумисне запросила лише на «шапкобрання», — такого Брішо ви ще не чули, — вулкан красномовства! Але він поїхав. Як ви думаєте, пане Сванн? Здається, ви бачили його вперше, — сказала вона, щоб підкреслити, що знайомство з Брішо той завдячує їй. — Правда ж, наш Брішо — сама зваба!

Сванн ґречно вклонився.

— Вам так не здається? Отже, він вас не вразив? — сухо спитала пані Вердюрен.

— Ні, чому ж, пані, дуже, я у захваті. Ось тільки, може, він занадто категоричний і занадто галасливий, як на мій смак. Я волів би менше прямолінійности, більше м'якости, але відчувається, що він усевіда і душка.

Розходилися пізно. Доктор Коттар поспішив поділитися з дружиною своїми враженнями:

— Рідко коли пані Вердюрен буває в такому ударі, як нині.

— А ця пані Вердюрен, що за одна? Звідниця? — спитав Форшвіль у художника, якому запропонував поїхати разом.

Одетта з жалем дивилась, як ішов