Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Лісбет Саландер так довго мовчала, що Мікаель нетерпляче засовався на стільці. Він уже почав підозрювати, що зробив неправильний вибір, коли вона нарешті підвела погляд.

— Добре. Я беруся до цієї роботи. Але ти повинен підписати контракт з Арманським.

Драґан Арманський роздрукував контракт, який Мікаелю Блумквісту треба було відвезти у Хедестад на підпис Діркові Фруде. Повернувшись до кабінету Лісбет Саландер, він крізь скло побачив, що вони з Мікаелем Блумквістом стоять, схилившись над її ноутбуком. Мікаель поклав руку їй на плече — він її торкнувся — і щось показував. Арманський зупинився.

Мікаель сказав щось, що, схоже, вразило Саландер. Потім вона голосно засміялася.

Арманський ніколи раніше не чув її сміху, хоча намагався завоювати її довіру кілька років. Мікаель Блумквіст знав її всього п’ять хвилин, а вона вже разом з ним сміялася.

Несподівано Арманський відчув таку пекучу ненависть до Мікаеля Блумквіста, що сам здивувався. Він попереджувально кашлянув, проходячи в двері, і поклав перед ними пластикову папку з контрактом.

О другій половині дня Мікаель устиг ненадовго заскочити до редакції «Міленіуму». Він йшов туди вперше після того, як перед Різдвом забрав звідти свої особисті речі, і такі добре знайомі сходи раптом чомусь здалися йому чужими. Код замка не змінили, і Мікаель зміг непоміченим прошмигнути в двері редакції і трохи постояти, озираючись.

Офіс «Міленіуму» мав форму літери «L». Відразу при вході містився просторий хол, для якого не знаходилося майже ніякого застосування, і вони поставили в холі диван і два крісла, щоб приймати в ньому відвідувачів. Позаду дивана були їдальня з міні-кухнею, вбиральні і дві комірки з книжковими полицями та архівом. Там був також письмовий стіл для практикантів, що змінювали один одного. Праворуч від входу йшла скляна стіна, що відокремлювала майстерню Крістера Мальма; у нього була власна фірма, що займала вісімдесят квадратних метрів і мала окремий вхід зі сходів. Зліва приблизно на ста п’ятдесяти квадратних метрах розташовувалося приміщення власне редакції, зі скляною стіною, що виходила на Ґьотґатан.

Інтер’єр спланувала Еріка, встановивши засклені перегородки, якими відділялися три персональні кабінети. Для решти співробітників, таким чином, залишилося спільне офісне приміщення. Собі Еріка вибрала найбільший, у глибині редакції, а Мікаеля розмістила в іншому кінці офісу. Його кубло виявилося єдиним, куди можна було заглянути прямо від входу. Мікаель відзначив, що його робочий простір так ніхто і не зайняв.

Третій кабінет містився трохи збоку, і його займав шістдесятилітній Сонні Магнуссон, що кілька років з успіхом керував у «Міленіумі» розподілом рекламних площ. У компанії, де він пропрацював більшу частину життя, відбулося скорочення, і Сонні залишився без роботи; ось тоді Еріка його і знайшла. На той час Сонні був у такому віці, що вже не розраховував на отримання постійної посади. Еріка його підібрала, запропонувала невелику щомісячну зарплату та відсотки з доходів од реклами. Сонні погодився, і жодна із сторін не розкаялася. Проте в останній рік його досвід не допомагав, і доходи від реклами різко впали, а разом з ними і зарплата Сонні. Але він не став підшукувати собі іншу роботу, а тугіше затягнув пасок і шляхетно тримався на тонучому кораблі.

«На відміну від мене, який викликав цю катастрофу», — подумав Мікаель.

Нарешті він набрався духу й увійшов до напівпорожньої редакції. Еріка сиділа в своєму кабінеті, притиснувши до вуха слухавку. Окрім неї на робочих місцях були ще двоє. Моніка Нільссон, тридцяти семи років, була журналістом загального профілю, спеціалізувалася на висвітленні політичних подій і була, мабуть, найдосвідченішим циніком з усіх відомих Мікаелю людей. Вона пропрацювала в «Міленіумі» дев’ять років, і їй тут дуже подобалося. Хенрі Кортез, двадцяти чотирьох років, був наймолодшим в редакції; він два роки тому з'явився у них як практикант, відразу після Вищої школи журналістики, і заявив, що хоче працювати тільки в «Міленіумі». Взяти його до штату Еріці не дозволяв бюджет, але вона запропонувала йому стіл в одному з кутків і постійно забезпечувала роботою.

Побачивши Мікаеля, обоє радісно вигукнули. Його поцілували в щоку і поплескали по спині. Вони відразу запитали, чи не збирається він повертатися на роботу, і розчаровано зітхнули, коли він пояснив, що його відрядження до Норрланда триватиме ще півроку і що він зайшов тільки побачитися й поговорити з Ерікою.

Еріка теж була рада його бачити, налила кави і зачинила двері кабінету. Насамперед вона спитала про стан Хенріка Ванґера. Мікаель пояснив, що отримує відомості виключно від Дірка Фруде; за словами адвоката, стан старого тяжкий, але поки він живий.

— Що ти робиш у місті?

Мікаель раптом зніяковів. Він був у «Мілтон сек’юриті», всього за кілька кварталів од редакції, і зайшов сюди, просто піддавшись пориванню. Як він став би пояснювати Еріці, що найняв приватного консультанта, який не так давно зламував його комп’ютер? Тому Мікаель знизав плечима і сказав, що йому довелося приїхати до Стокгольма у справі, пов’язаній з Ванґером, і що він мусить відразу ж повертатися назад. Він спитав, як справи в редакції.

— Є гарні новини — обсяг реклами і кількість передплатників зростають і далі. Але разом з цим на обрії розростається одна неприємна хмарка.

— Тобто?

— Я турбуюся з приводу Янне Дальмана.

— Ну, звичайно.

— Мені довелося поговорити з ним у квітні, відразу після того, як ми повідомили, що Хенрік Ванґер став співвласником. Не знаю, чи він погано до всього ставиться просто через характер, чи тут щось серйозніше. Чи не веде він якусь гру?

— Що сталося?

— Я йому більше не довіряю. Коли ми підписали угоду з Хенріком Ванґером, нам з Крістером треба було вибрати: або негайно інформувати всю редакцію про те, що тепер ми вже напевно не закриємося до осені, або…

— Або інформувати співробітників вибірково.

— Саме так. Можливо, я ненормальна, але мені не захотілося ризикувати тим, що Дальман може проговоритися. Тому ми вирішили інформувати всю редакцію того ж дня, коли про угоду буде оголошено офіційно. Тобто ми мовчали більш як місяць.

— І що потім?

— Ну, це була перша гарна новина за рік. Усі чманіли від щастя, окрім Дальмана. Розумієш, ми ж не найбільша редакція в світі. В результаті троє людей раділи, плюс практикант, а один страшенно розсердився на те, що ми не повідомили про угоду раніше.

— Деяка підстава в нього була…

— Я знаю. Але річ у тому, що він і далі день у день скиглив на цю тему,