Читати книгу - "Таємничий острів"

Колоністи були в захваті. У них з’явилося прекрасне судно, яке, при потребі, зможе їм дуже знадобитися, а цієї ясної днини прогулянка морем під легким вітерцем просто зачаровувала.

Пенкроф відійшов у відкрите море на три-чотири милі від берега і скерував судно на траверс порту Повітряної Кулі. Тепер острів поставав перед ними у всій неповторній новій красі з панорамою узбережжя від мису Кіготь до Зміїного мису: на передньому плані стіною стояв ліс, хвойні дерева темніли на тлі молодої весняної зелені листяних дерев, а над островом здіймалася гора Франкліна із ледь засніженою вершиною.

— Як гарно! — вигукнув Герберт.

— Атож, наш острів дуже гарний і гостинний, — відповів Пенкроф. — Я його люблю, як свою стареньку матір! Він прихистив нас, бідних і знедолених, а чого бракує тепер його п’ятьом синам, котрі впали із неба?

— Нічого не бракує, капітане, — відповів Наб. — Нічого не бракує!

І двоє бравих чоловіків щосили тричі гукнули «слава!» на честь острова!

Тим часом Гедеон Спілет, прихилившись до щогли, змальовував панораму, що розгорнулася в нього перед очима.

Сайрес Сміт мовчки вдивлявся в берег.

— Ну, пане Сайресе, — хвалькувато мовив Пенкроф. — Що скажете про наш бот?

— Ніби непогано тримається, — відповів інженер.

— Згоден! А тепер, як ви гадаєте, на ньому можна вирушати у більш-менш тривалу подорож?

— Яку подорож, Пенкрофе?

— Та, наприклад, до острова Табор?

— Друже мій, — відповів Сайрес Сміт, — гадаю, в разі нагальної потреби. «Бонадвентурові» можна довіритись і вирушити навіть далі, але, знаєте, я не хотів би, щоб ви відпливали до острова Табор хоча б тому, що вас ніщо до цього не змушує.

— Людям до душі знайомитися із сусідами, — відповів Пенкроф, що вперто стояв на своєму. — Острів Табор — наш сусід, та ще й єдиний! Його варто відвідати хоча б із чемності!

— Хай йому біс! — зауважив Гедеон Спілет. — Виявляється, наш друг Пенкроф дотримується світських звичаїв!

— Нічого я не дотримуюсь, — огризнувся моряк, якого трохи дратував інженерів опір, хоч він і не хотів завдавати прикрощів Сайресові Сміту.

— До того ж, — додав інженер, — зважте на те, Пенкрофе, що ви не можете пливти до Табора сам-один.

— Мені досить одного напарника.

— Припустімо, так, — відповів Сайрес Сміт. — Тоді острів Лінкольна ризикує зостатися без двох колоністів і з п’яти чоловіків нас може лишитися троє.

— Із шести! — відповів Пенкроф. — Ви забули про Юпа.

— Із семи! — додав Наб. — Топ не гірший від Юпа!

— Ми нічим не ризикуємо, пане Сайресе, — наполягав Пенкроф.

— Може, й так, Пенкрофе, але я повторюю: ви без ніякої потреби наражаєтесь на небезпеку!

Упертий моряк промовчав, вирішивши повернутися до їхньої розмови згодом. Проте він і уявити не міг, що незабаром на допомогу йому прийде випадок, який перетворить його досить сумнівну примху в людинолюбний вчинок.

І справді, після плавання у відкритому морі «Бонадвентур», прямуючи до порту Повітряної Кулі, став підходити ближче до берега. Екіпажеві належало ще з’ясувати, чи зможе він пройти між мілиною і підводними рифами, бо колоністи мали намір улаштувати в тій бухточці його порт прописки.

До берега лишалося тільки півмилі, і, щоб іти проти вітру, доводилося маневрувати. Бриз, на шляху якого постали гори, ледь-ледь напинав вітрила, і бот повільно йшов по рівній, як скло, морській гладіні, котру лише зрідка брижив легкий вітерець.

Стоячи на носі судна і вказуючи фарватер, Герберт несподівано крикнув:

— Тримай проти вітру, Пенкрофе, тримай проти вітру!

— Що там таке? — підводячись, запитав моряк. — Скеля?

— Ні… Зачекай, — відповів Герберт. — Щось погано видно… Тримай ще трохи проти вітру… Добре… Трохи вперед…

І по цих словах, лігши на палубу, Герберт швидко занурив руку в воду і за мить схопився на прямі:

— Дивіться, пляшка!

Колоністи побачили в його руці закорковану пляшку, щойно підхоплену за кілька кабельтових від узбережжя.

Сайрес Сміт узяв пляшку з юнакових рук, мовчки відкоркував її і витяг підмоклу записку, на якій ще можна було розібрати такі слова:

«Зазнав корабельної аварії… Острів Табор 153° західної довготи, 37°11′ південної широти».

Розділ XIII

Вирішено пливти. — Припущення. — Лаштування в дорогу. — Три пасажири. — Перша ніч. — Друга ніч. — Острів Табор. — Пошуки на піщаному березі. — Пошуки в лісі. — На острові — жодної живої душі. — Тварини. — Рослини. — Житло. — Хижка порожня.

— Хтось зазнав корабельної аварії! — вигукнув Пенкроф. — І тепер, відрізаний од світу, чекає допомоги на Таборі, за кілька сотень миль від острова Лінкольна! О, пане Сайресе, невже й тепер ви проти мого від’їзду на той острів!

— Ні, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт. — Треба вирушати якнайшвидше.

— Завтра?

— Завтра.

Інженер досі ще тримав витягнуту з пляшки записку. На хвилину замислившись, він додав:

— На підставі цього документа, друзі мої, можна зробити висновок: по-перше, потерпілий з острова Табор — людина, котра добре тямить у морській справі, адже вказані нею довгота і широта збігаються із тими, що ми визначили, з точністю до однієї мінути; по-друге, він англієць або американець — документ написано по-англійському.

— Цілком логічно, — погодився Гедеон Спілет. — І оскільки є потерпілий, зрозуміло, звідки взявся ящик, який ми знайшли на березі. Коли хтось зазнав аварії, була й аварія. І хоч би ким був невідомий бідолаха, йому дуже пощастило, що Пенкроф надумав збудувати судно і саме сьогодні випробувати його, — ще один день, і пляшка могла б розбитися об скелі.

— Справді, — сказав Герберт, — це щастя, що «Бонадвентур» пропливав тут саме тоді, як пляшка ще трималась на поверхні!

— А вам це не здається дивним? — запитав інженер Пенкрофа.

— Мені здається, це не більше, ніж щасливий випадок, — відповів моряк. — А що ви побачили в цьому надзвичайного, пане Сайресе? Так чи інак, а пляшка мусила кудись пливти, то чому б їй пливти деінде, а не сюди?

— Може, й ваша правда, Пенкрофе, — мовив інженер, — проте…

— Але ж ніщо не вказує, — втрутився Герберт, — що пляшка давно плаває в морі?

— Ніщо, — відповів Гедеон Спілет. — Навіть більше: записку написано ніби зовсім недавно. А як ви, Сайресе, гадаєте?

— Важко сказати, — відповів Сайрес Сміт, — проте ми неодмінно все з’ясуємо.

Під час розмови Пенкроф не сидів склавши руки. Він повернув на другий галс, і «Бонадвентур» на всіх вітрилах помчав до мису Кіготь. Кожен думав про бідолаху з острова Табор, що кликав їх на допомогу. Чи встигнуть вони врятувати цю людину?

У житті колоністів сталася значна подія. Свого часу вони й самі потрапили в біду, та все ж їм, зрештою, якоюсь мірою щастило; тепер