Читати книгу - "Тяжкі часи"

полегшило силу удару. Він лежав горілиць, підім’явши під спину одну руку, і, як казав сам, не рухався відколи впав, тільки вільною рукою діставав з кишені й клав у рот шматочки розкришеного хліба та м’яса, та ще час від часу зачерпував жменею води. Щойно одержавши листа, він кинув роботу й вирушив у дорогу; весь час ішов пішки і провалився в шахту вночі, простуючи до вже недалекого маєтку пана Горлодербі. А пішов він тією небезпечною містиною в такий непевний час через те, що він нічим не винен і йому не терпілося чимскоріше виправдатися, отож і поспішав навпростець. Стара Чортова шахта, бодай би вона запалася, справджує свою лиху назву до останку, сказав шахтар, бо хоч Стівен ще й може говорити, але вона, певне, таки збавила йому віку.

Коли все зготували, шахтар поліз у цебер і, ще дослухуючи останні квапливі поради лікаря й товаришів, зник у чорній ямі. Знову, як і першого разу, звій за звоєм збігала з барана кодола, знов подано знак і коловорот спинився. Однак тепер підіймачі не пускали корб із рук. Усі вони, понахилявшися, чекали знаку, готові налягти на них, щоб підіймати цебра. Нарешті знак подано, і все коло глядачів мимоволі рухнулося вперед.

Бо тепер кодола натяглася неначе до краю туго, і підіймачі важко налягали на корби, і коловорот жалібно рипів. Аж несила було дивитись на кодолу: ану ж урветься! Та звій за звоєм рівно лягав на барана, і ось показалися вже ланцюги цебра, тоді сам цебер, а з обох боків його, держачись за край однією рукою, — від того видовища аж у голові морочилось і серце завмирало, — чіплялись обидва шахтарі, вільними руками дбайливо підтримуючи прив’язану до цебра нещасну покалічену людину.

Тихий жалісливий гомін перебіг по юрмі, а жінки голосно заридали, коли те понівечене, зім’яте тіло повільно, обережно перенесли з залізного ложа на солом’яне. Зразу до нього підступив сам лише лікар. Він спробував умостити його на ношах вигідніше, та, властиво, міг хіба лише вкрити його. Обережно те зробивши, лікар підкликав Рейчел і Сесі, і вони побачили бліде, змучене, терпляче обличчя, звернене до неба, та зламану праву руку, що лежала поверх одежин, якими його накрили, ніби чекала, щоб чиясь рука взяла її.

Його напоїли, змочили водою обличчя, влили в рот трохи вина й покріпних ліків. Він лежав нерухомо й дивився в небо, одначе всміхнувся й промовив: «Рейчел!»

Вона вклякла на траві поруч нього й нахилилася просто над його обличчям, бо ж він не міг навіть очей звернути на неї.

— Рейчел, серце моє!

Вона взяла його за руку. Він знов усміхнувся й сказав:

— Держи так, не випускай.

— Тобі дуже болить, Стівене, рідшій?

— Боліло дуже, тепер ні. Я тяжко мучився, серце мес, тяжко й довго, та вже все минулось. Ох, Рейчел, яка ж каламуть! Від початку й до кінця сама каламуть!

Щось майнуло на мить у його обличчі, ніби тінь давнього Стівена, коли він вимовив те слово.

— Я впав у ту шахту, серце моє, що за пам’яті старих людей, ще й нині живих, відібрала життя багатьом сотням шахтарів — батьків, синів, братів, зоставила без годівника тисячі їхньої рідні. Я впав у ту шахту, що вигубила своїм горючим сопухом більше люду, ніж війна. Я читав одну супліку, й будь-хто може її прочитати, що шахтарі громадою подавали до влади і в ній просили-благали заради бога святого видати такі закони, щоб їхня робота не вбивала їх, а давала їм жити на світі, годувати хлібом їхніх жінок та діточок, бо вони їх люблять так само, як і пани своїх. Коли в ній працювалось, вона вбивала людей пустодурно, і як її покинуто, вбива й далі пусто-дурно. Бач як ми день крізь день гинемо так чи так, невідь-нащо, у такій каламуті!

Він промовив те ледь чутно, без гніву чи злості на кого-небудь. Просто відзначив, що так воно є.

— Ти не забувала своєї малої сестрички, Рейчел. А тепер поготів не забудеш, коли й я буду біля неї. Ти пам’ятаєш, яка вона була тиха, терпляча, сердешна страдниця, як сиділа з ранку до вечора на стільчику біля вікна, поки ти працювала для неї, і як вона вмерла, бідна калічка, маленька: задушило її в нужденному робітницькому житлі невідь-нащо затруєне повітря. Ох, каламуть! Яка скрізь каламуть!

До нього підійшла Луїза, але він не бачив її, бо очі його звернені були вгору, у вечірнє небо.

— Якби не було все наше життя таке каламутне, то не мусив бп я лежати отут. Якби й поміж нами самими не було такої каламуті, то й мої товариші ткачі, мої брати робітники мене б зрозуміли. Якби пан Горлодербі коли знав мене як слід — просто якби він хоч трохи мене знав, — то не вгнівився б так на мене і не подумав би про мене такого. Та поглянь на небо, Рейчел! Он туди, вгору!

Услід за його поглядом Рейчел звела очі догори й побачила, що він дивиться на одну зірку.

— Вона світила наді мною, — побожно сказав Стівен, — коли я мучився й тужив там унизу. Вона світила мені в душу. Я дивився на неї й думав про тебе, Рейчел, аж поки каламуть у голові в мене трохи розійшлася, чи бодай так мені здається. Коли хто-небудь не вмів мене як слід зрозуміти, то і я ж так само людей не розумів як слід. Діставши твого листа, я зразу подумав, що та молода пані зі своїм братом заодно, що вони наперед змовилися таку напасть на мене накликати. І коли я впав у шахту, мене взяв гнів на неї, і зопалу я судив її так само не по правді, як люди мене судили. А треба й думкою, і ділом бути терплячому і прощати людям. Отож поки я лежав там у муці й тузі та дививсь угору на зірку, мені мов очі відкрились, і я почав перед видимою смертю молитися, щоб усі люди на світі зійшлись ближче одні з одними та щоб зрозуміли краще одне одного, ніж як при мені було.

Почувши, що він каже, Луїза схилилася над ним навпроти Рейчел, щоб він міг бачити її.

— Ви мене чули? — спитав він, помовчавши хвилинку. — Я не забув вас, пані.

— Так, Стівене, я вас чула. І я теж молитимусь за те саме.

— У вас є батько. Ви перекажете йому щось від мене?

— А він сам тут, — сказала Луїза, похолонувши. — Привести