Читати книгу - "1Q84. Книга І"

Загалом досі все начебто складалося сприятливо. Від різноманітної відповідальності ухилявся і далі. В університеті не залишився, на державну службу не влаштувався, не одружився, а підшукав собі порівняно вільне заняття, задовільну, з малими вимогами, сексуальну партнерку і, використовуючи багато вільного часу, писав художні твори. Зустрів Комацу, літературного наставника, й завдяки йому регулярно діставав роботу з текстами. Власні твори, які написав, ще не побачили світу але його життя проходило поки що більш-менш добре. Близьких друзів і коханки, що сподівалася на одруження з ним, не мав. Досі Тенґо знався приблизно з десятьма жінками, мав з ними статеві зв'язки, але тривали вони недовго. Все ще принаймні залишався вільним.

Однак після того, як у його руки потрапив рукопис «Повітряної личинки», в його спокійному житті утворилося кілька тріщин. Передусім його майже силоміць утягало у план, який придумав Комацу. Ця вродлива дівчина потрясла його душу з кількох несподіваних боків. А завдяки переписуванню «Повітряної личинки» в ньому начебто настали внутрішні зміни. І він запалився гарячим бажанням писати власний твір. Звичайно, це добра зміна. Та водночас у його самодостатньому життєвому циклі, підтримуваному майже в ідеальному порядку, назрівала, очевидно, якась переміна.

У всякому разі, завтра — п'ятниця. Прийде заміжня подруга. І до того часу треба кудись спровадити Фукаері.

Фукаері прокинулася після другої години ночі. Все ще в піжамі, відчинила двері й зайшла в кухню. Випила велику склянку води з-під крана. Потім, протираючи руками очі, сіла за стіл навпроти Тенґо.

— Не заважатиму, — як завжди, без запитальної інтонації спитала вона.

— Ні. Зовсім не заважатимеш.

— Що пишеш.

Тенґо згорнув папір і відклав кулькову ручку.

— Нічого особливого, — відповів він. — Крім того, думав скоро закінчити.

— Можна з вами трохи побути, — спитала Фукаері.

— Будь ласка. Я вип'ю вина, а ти?

Дівчина хитнула головою. Мовляв, нічого не треба.

— Просто хочеться з вами побути.

— Добре. Бо я також ще не хочу спати.

Піжама Тенґо була для дівчини завелика, а тому Фукаері сильно підкотила і рукави, й поділ. Коли нахилялася, то з-під коміра частково визирали опуклості її грудей. Дивлячись на Фукаері у своїй піжамі, Тенґо відчував, як йому дух перехоплює. Він відчинив холодильник і вилив у склянку залишки вина у пляшці.

— Ти не голодна? — запитав Тенґо. По дорозі додому вони заходили в невеликий ресторан поблизу станції Енкакудзі й з'їли спагеті. Небагато, а крім того, відтоді минув певний час. — Може, приготувати щось просте, скажімо, сандвіч абощо?

— Я не голодна. Краще прочитайте, що ви написали.

— Що я оце написав?

— Так.

Тенґо взяв ручку й, затиснувши між пальцями, покрутив нею. В його великій руці вона здавалася страшенно маленькою.

— Зазвичай я не показую людям рукопису, поки не допишу до кінця й не відредагую. Бо це погана прикмета.

— Погана прикмета.

— Я сам так вирішив.

Якийсь час Фукаері дивилася на Тенґо. Потім заправила комір піжами.

— Ну то почитайте мені якусь книжку.

— Почитати книжку, щоб ти заснула?

— Так.

— Тобі Ебісуно-сан часто читав книжки, правда?

— Бо сенсей завжди не спав до світанку.

— Сенсей читав тобі й «Хейке-моноґатарі»?

Дівчина хитнула головою.

— Слухала касету.

— І тому запам'ятала? Напевне, касет було багато?

Обома руками дівчина показала розміри стопки касет.

— Дуже багато.

— А який розділ ти прочитала напам'ять на прес-конференції?

— «Втеча Йосіцуне із столиці».

— Про те, як після розгрому дому Тайра, Йосіцуне, переслідуваний Йорітомо, покинув Кіото? Коли почалася міжусобиця в клані Мінамото, який здобув перемогу?

— Так.

— А ще який розділ можеш прочитати напам'ять?

— Назвіть, який хочете послухати.

Тенґо спробував згадати, які епізоди містяться у «Хейке-моноґатарі». В такому довгому творі їх безліч. І Тенґо вибрав «Битву в затоці Данноура».

Упродовж двадцяти секунд Фукаері мовчки зосереджувалася. А потім почала:

«Вже воїни Мінамото стрибнули на кораблі Тайра. Вже стерничі й веслярі, забиті, постріляні з луків, лежали на дні суден, якими не було кому керувати. Князь Томоморі в човнику перебрався на корабель, де перебував імператор Антоку.

— Настав час нашої загибелі, — сказав він, — приберіть усе, що може образити людський зір! — Із цими словами, бігаючи по судну від носа до корми, сам прибирав, змітав, скидав у море непотріб.

— Як іде битва? — навперебій запитували його придворні дами.

— Зараз самі побачите незрівнянних воїнів Сходу, — голосно розсміявшись, відповів Томоморі.

— Як ви можете в такий скрутний час насміхатися з нас?! — стогнучи й голосячи, вигукнули придворні дами.

Ніідоно вже давно в душі вирішила. Переодягнувшись у темний жалобний одяг і високо підібравши край хакама[38] із суканого шовку, затиснула під пахвою скриньку із священним нефритом, застромила за пояс священний спис, взяла на руки малолітнього імператора Антоку й сказала:

— Я всього-на-всього жінка, але ворогові в руки не дамся! І не покину імператора! Спішіть за мною, всі, хто зважився!

Імператорові Антоку сповнилося вісім років, а здавався він набагато старшим. Його чудове чорне волосся сягало майже до пояса. Він був таким гарним, що ніби осявав усе навколо своєю красою.

— Куди ви мене ведете? — запитав юний імператор, і Ніідоно крізь сльози відповіла:

— Хіба ви ще не знаєте? У попередньому житті ви дотримувалися Десятьох заповідей Будди і в нагороду за це народилися в новому житті імператором, володарем десяти тисяч колісниць! Однак тепер зла карма зруйнувала ваше щастя. Спочатку зверніть свої очі на схід і попрощайтесь з храмом Ісе-дзінгу, а потім, обернувшись на захід, прочитайте у своєму серці молитву Будді, щоб прийняв вас у Західній Чистій землі. Країна наша — маленька, як купка розсипаного проса, земля смутку! А я відведу вас у блаженну Чисту, райську землю, — казала вона крізь сльози.

Імператор, у переливчасто-зелених шатах, з розділеним на два ряди і зав'язаним на вухах волоссям, склав докупи маленькі долоні, вклонився спочатку сходу, попрощався з храмом Ice, потім, обернувшись до заходу, прочитав молитву Будді, й тоді Ніідоно, намагаючись його заспокоїти, сказала:

— Там, на дні, під хвилями, знайдемо другу столицю! — і разом з імператором пірнула в морську безодню».

Слухаючи її оповідь із заплющеними очима, Тенґо уявив собі, ніби перед ним біва-хосі.[39] Він знову мимоволі відчув, що «Хейке-моноґатарі» — епічна поезія, передавана з