Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

— Він праворуч…

— Дуже темний і похмурий… І через бульвар Сен-Жермен…

— То була найцікавіша вулиця, і рух там найбільший. Аж дивно, чого вона здавалася такою жвавою й небезпечною. А далі, коло вулиці Ренн, завжди було начебто цілком безпечно — це між «Deux Magots»[61] і перехрестям проти бару Ліппа. Чому так, тату?

— Не знаю, синку.

— Ой, нехай би вже сталося що-небудь, а то самі тільки назви вулиць, — обізвався Ендрю. — Набридло мені слухати про вулиці міста, в якому я ніколи не був.

— Ну нехай уже щось станеться, тату, — сказав Том-молодший. — А про вулиці ми поговоримо, коли будемо самі.

— Та нічого особливого тоді не ставалося, — відказав Томас Хадсон. — Ми йшли далі до площі Сен-Мішель, а там сідали на терасі кафе і твій тато робив начерки. На столі перед ним стояла caîé crème[62] a ти пив пиво.

— Я вже тоді любив пиво?

— До пива ти був охочий. Але за їдою найдужче любив воду, забарвлену червоним вином.

— Я пам'ятаю. L'eau rougie[63].

— Exactement[64], — сказав Томас Хадсон. — За тією l'eau rougie ти аж трусився, проте часом любив і пива сьорбнути.

— І ще пам'ятаю, як в Австрії ми каталися на санчатах, і нашого собаку пінчера, і сніг.

— А як там було на різдво, пам'ятаєш?

— Ні. Тільки тебе, і сніг, і нашого пінчера, і мою няньку. Вона була дуже гарна. А ще пам'ятаю маму на лижах і яка вона була гарна. Пригадую, як ви з мамою спускалися на лижах через садок. Де це було, не знаю. А от Jardin du Luxembourg[65] пам'ятаю добре. Пригадую великі дерева в тому саду, а надвечір'ями — човни на озері біля фонтана. Доріжки між дерев були досипані жорствою, а коли ми йшли до палацу, ліворуч під деревами чоловіки грали в кеглі, а на палаці високо вгорі був годинник. Восени листя облітало, і я пам'ятаю голі дерева й доріжки, всіяні листям. Найдужче мені подобається згадувати осінь.

— Чому? — запитав Девід.

— Багато чому. Восени все якось особливо пахло, і починалися карнавали, і жорства була зверху суха, а глибше волога, і вітер віяв над озером, підганяючи човни, і віяв між дерев, і зривав листя. Пригадую, які теплі були голуби, коли ти стріляв їх перед самою темрявою й ховав під моє укривальце, і яке гладеньке було їхнє пір'я, і я гладив їх, і пригортав до себе, і грів об них руки по дорозі додому, аж поки й голуби так само хололи.

— А де ти стріляв голубів, тату? — запитав Девід.

— Здебільшого внизу, біля фонтана Медічі, уже перед тим, як мали зачиняти сад. Він обгороджений високими залізними гратами, а коли сутеніє, брами зачиняють, і всі повинні виходити. Сторожі ходять по саду, попереджають людей і зачиняють брами. От коли вони відходили далі, я й стріляв з рогатки голубів, що сиділи на землі коло фонтана. У Франції роблять чудові рогатки.

— А ти сам їх не робив, коли був бідний? — запитав Ендрю. — Авжеж, робив. Першу зробив з розсохи молодого деревця, яку вирізав у лісі Рамбуйє, коли ми з мамою Томмі були там на прогулянці. Я обстругав її ножем, і ми купили в канцелярській крамниці на площі Сен-Мішель гумові стрічки, а шкіряника зробили із старої рукавички Томової мами.

— Чим же ти стріляв?

— Камінцями.

— І на скільки треба було підійти?

— Якнайближче, щоб одразу підібрати голуба й сховати під укривальце.

— Пригадую, один був ще живий, — докинув Том-молодший. — І я тримав його, щоб він не бився, і до самого дому нічого не казав, бо хотів залишити його собі. То був дуже великий голуб, темно-сизий, з довгою шиєю, гарною голівкою та білими перами на крилах, і ти дозволив мені залишити його в кухні, доки дістанемо клітку для нього, і сам прив'язав за лапку. Але того ж вечора наш кіт задушив його і приніс мені в ліжко. Котяра був дуже вдоволений собою і тягнув голуба, неначе тигр тубільця, а потім скочив з ним на ліжко. Тоді у мене було вже справжнє ліжечко, а не кошик. Кошика я не пам'ятаю. Ти й мама саме пішли до кафе, і ми з котярою лишилися вдома удвох, і я пам'ятаю, що вікна були розчинені й над тартаком світив повний місяць; це було взимку, і я чув, як пахло тирсою. Добре пам'ятаю, як котяра ступав через кімнату, гордо задерши голову, й волік голуба по підлозі, а потім одним скоком опинився на ліжку. Мені було страшенно жаль голуба, але кіт так пишався й тішився, а він же був мій вірний друг, отож і я запишався разом з ним. Пригадую, як він грався мертвим голубом, тоді почав переступати передніми лапами в мене на грудях і воркотати, а потім знову взявся до голуба. Нарешті і я, і він зі своїм голубом так і поснули разом. Я поклав одну руку на голуба, а кіт поклав на нього одну лапу, а коли я вночі прокинувся, кіт жер голуба і голосно муркотав, наче справжній тигр.

— Оце куди краще, ніж назви вулиць, — озвався Ендрю. — А ти не злякався, Томмі, коли побачив, що кіт жере голуба?

— Ні. Той котяра був тоді мій найперший друг. Сказати б, найближчий. Гадаю, він зрадів би, якби і я почав їсти голуба разом з ним.

— Треба було спробувати, — сказав Ендрю. — Розкажи ще про рогатки.

— Ще одну рогатку мама подарувала тобі на різдво, — нагадав Том-молодший батькові. — Вона побачила її у мисливському магазині — хотіла купити тобі рушницю, але їй усе не вистачало грошей. Щодня спинялася перед вітриною, ідучи в épicerie[66] і роздивлялась на рушниці, а одного дня побачила ту рогатку й одразу ж купила, бо побоялася, що її купить хтось інший, і сховала до різдва. Їй довелося підправити рахунки, щоб ти нічого не запідозрив. Вона мені не раз про це розповідала. Пригадую, як на різдво вона подарувала тобі ту рогатку, а свою стару ти віддав мені. Але тоді мені ще бракувало сили натягти гуму.

— Тату, а ми колись були бідні? — запитав Ендрю.

— Ні. На той час, коли народилися Девід і ти, я вже вибився з нестатків. Ми не раз опинялися в скруті, але по-справжньому ніколи не бідували, як тоді з Томом і його мамою.

— Розкажи нам ще про своє життя в Парижі, — попрохав Девід. — Що іще ви з Томмі там робили?