Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

завдання майбутнього робітничого представництва в Центральній Раді, що перетворювалася на справді народний, крайовий парламент, лідер УСДРП висловив переконання, що пролетаріат різних національностей буде боротися за кращу долю, «активно творити наше національно-політичне життя во ім'я ясної будуччини нашої — соціалізму. І будуччина та вже не така далека, як нам це здавалося… І коли більшовики говорять, що соціалізм можна завести зараз, то в їх словах є частина правди. Тепер вже соціалізм не є пустим звуком — він ясно став перед очима пролетаріату. Тому національне визволення не задержить наших стремлінь — воно єсть тільки засобом до будучого світлого визволення, яке прийде разом з соціалізмом»[633].

І хоч в інших виступах (до і після з'їзду) В. Винниченко ніколи більше не висловлював таких симпатій до більшовиків, не солідаризувався з їхніми гаслами, тактичний виграш на робітничому з'їзді виявився незаперечним.

Надалі велика кількість делегатів, причому не лише більшовиків (І. Кулик, В. Примаков), а й членів українських партій (Дудич, Лобко, Лобода, Сокальський та ін.) висловлювались на підтримку курсу РСДРП(б), але їхні виступи йшли начебто в річищі розуміння цієї проблеми проводом Української революції, а поєднана з такими сюжетами критика соціально-економічної лінії Центральної Ради вже не мала вигляду такої радикальної реакції з місць, з низів, якою б вона психологічно сприймалась без центральної промови В. Винниченка[634]. Це, зрештою, допомогло ухвалити і резолюції в дусі платформи УСДРП.

Однак гострота ситуації знімалася лише до певної міри, оскільки розрив між суспільними настроями і політикою проводирів революції нікому не було під силу зліквідувати тактичними хитрощами. Ретроспективно оцінюючи наслідки роботи робітничого зібрання, один з його активних учасників П. Христюк писав: «…З'їзд виявив радикалізм одночасно як в справах соціяльно-економічних, так і в справах національно-політичних. На З'їзді робітники нарікали на Центральну Раду не тільки за її не цілком «революційно-демократичний» склад і загальну політику, а також і за її угоду з Временним Правительством, яку робітництво все вважало за відібрання прав у Центральної Ради, як, до речі, воно потім до деякої міри й вийшло»[635].

Варто згадати й про те, що, крім питань національно-політичних, не вдалося хоч скільки-небудь наблизити платформи українських соціал-демократів й українських есерів, унаслідок чого майже всі резолюції з'їзду ухвалювались у редакції, запропонованій фракцією УСДРП, тоді як фракція УПСР голосувала проти й навіть залишала його засідання на знак протесту, оскільки до її голосу не бажали прислухатись[636].

Усе це було промовистим неприємним симптомом, оскільки в Центральній Раді, до якої мала приєднатись Всеукраїнська Рада робітничих депутатів, обрана з'їздом, співвідношення партійних сил було зовсім не на користь українських соціал-демократів. Не обіцяло це нічого доброго й Генеральному Секретаріатові, що перебував у стадії становлення і лише виробляв власний погляд на поточні справи й шляхи визвольної боротьби, національно-державного будівництва.

З позицій перспектив суспільного розвитку, що на той час вимальовувались, дуже важливо об'єктивно оцінити «Статут вищого управління Україною», в якому, власне, матеріалізувались тлумачення проводирями Української революції рівня розвою української державності. З'явився він рівно за місяць після створення Генерального Секретаріату (передусім статут виконавчої влади) — 16 липня 1917 р.

У преамбулі документа Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України, наголошувалося також, що головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до остаточного здійснення автономного ладу і довести її до Українських Установчих Зборів і Російського Учредительного зібрання». Центральна Рада «утворює Генеральний секретаріат, який являється вищим органом управління на Україні»[637]. Як і в інших документах, автори «Статуту» не забули наголосити (з цього починається документ), що робиться це на підставі угоди з Тимчасовим урядом. Далі було сформульовано 21 пункт, якими регламентувалась робота Генерального Секретаріату, визначались межі його компетенції, права і обов'язки. Кожен з пунктів мав своє значення. Разом із тим, варто звернути увагу на найпринциповіші, найістотніші моменти. Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватися Тимчасовим урядом.

Документ називав 14 секретарів — у справах внутрішніх, фінансових, військових, продовольчих, земельних, юстиції, освіти, національних, торгівлі і промисловості, пошт і телеграфів, праці, шляхів, генерального контролера та генерального писаря. При секретареві в національних справах призначались три заступники секретаря — від великоросів, євреїв і поляків.

В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною Радою, враховуючи й бюджетні видатки.

При Тимчасовому уряді передбачалась посада статс-секретаря у справах України, якого призначав би Тимчасовий уряд за погодженням з Центральною Радою.

Закони Тимчасового уряду мали набувати чинність в Україні після їх обнародування в крайовому урядовому вісникові українською мовою[638].

Сама Центральна Рада надавала «Статуту Генерального Секретаріату» особливого значення. О. Шульгин поспішив відразу ж після прийняття «Статуту» назвати його «конституцією України»[639]. Проте то було черговим виявом романтичної ейфорії, якій, однак, піддалися не всі. Так, Д. Дорошенко вважав основною вадою документа відсутність чітких положень щодо механізму організації крайової влади. «Єсть підстави думати, — зауважував він, — що автори «Статута» справді не здавали собі справи про його практичну непридатність. Вони взагалі мало задумувались над тим, що таке реальна влада, що таке ведення адміністрації й народнього господарства. Вони мислили теоретичними категоріями і загальними поняттями, вони замкнулись в тісні рямки парламентського життя, думаючи, що можна регулювати життя краю при помочи відозв, резолюцій і деклярацій. І власне тому, що часи, які переживалися, були часами революції, коли події розвивалися гарячковим темпом, Ц. Рада, прикована до вироблення формул і статутів, почала відставати від реального життя і тратити вплив в тих кругах, які ще недавно стояли за нею»[640].

Чи не найістотнішим недоліком позиції Центральної Ради, Генерального Секретаріату Д. Дорошенко вважав відсутність чіткого документального закріплення кордонів України. Критикуючи «Статут вищого управління Україною», він наголошував, що в ньому «…зовсім не було окреслено території, яка обхоплювалась поняттям «Україна». Зроблено було це, можна думати, з розмислом.

… Для того, щоб мати пізшше вільну руку при установленні гряниць автономної України»[641].

Брак революційності, твердості позицій провідників українського руху наочно виявився під час візиту нової делегації Української Ради до Петрограда в другій половині липня 1917 р. Це відчував і Тимчасовий уряд, який, скориставшись зі зміни розстановки сил після липневих подій на свою користь, намагався закріпити завойовані позиції в «Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату», розробленій ним на противагу привезеному В. Винниченком, X. Барановським і М. Рафесом «Статуту вищого управління Україною».

Делегація Центральної Ради кілька днів не могла домогтися прийому в уряді,