Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Незнайомець стягнув з правої ноги приношений чобіт, на підборі якого виднілися голівки мідних цвяхів. Він відпоров халяву, дістав посвідчення, подав Юркові.

Юрко розгорнув посвідчення, прочитав: «Старший лейтенант Саврук Микола Гнатович».

— Товаришу Береговий, — урочисто мовив Саврук, — від імені командуючого Західним фронтом вітаю з високою урядовою нагородою. Тебе і твого товариша Володимира Карпенка нагорождено орденом Червоного Прапора.

— Яким орденом? — щиро здивувався Юрко.

Старший лейтенант сторожко озирнувся навколо, пришив голос.

— За поданням командира партизанського загону «За Батьківшину» Михайла Коваленка та начальника партизанської розвідки Івана Вершини мешканців села Жовтневе Юрія Васильовича Берегового та Володимира Миколайовича Карпенка за врятування переправи через річку Прип'ять, за знешкодження ворожих парашутистів нагорожено орденами Червоного Прапора. За наказом командуючого фронтом товариша Кирпоноса я й прибув у ваше село, щоб вручити вам високі нагороди. Ви врятували життя багатьом бійцям і командирам Червоної Армії, врятували величезну кількість бойової техніки.

Юрко широко розкритими очима дивився на нежданого посланця, а в його голові вирували сполохані думки. Хто він, цей незнайомець, наш чи шпигун? Може, й наш, бо приніс лист від тата, знає, що Юрко та Вовка врятували переправу, викрили Хоткевича та Сиволапа. Але чому ж він не назвав пароль, чому ніхто не попередив Юрка про прихід цього старшого лейтенанта?..

Саврук засунув руку за відпороту халяву, дістав загорнутий в шовкову хусточку орден Червоного Прапора, урочисто промовив:

— Вручаю тобі, товаришу Береговий, високу бойову нагороду. Сховай її, а коли прийдуть наші — носитимеш! Тижнів через два Червона Армія буде тут, на берегах Прип'яті, і звільнить тимчасово окуповану територію від фашистів. Наступ уже розпочався і наші звільнили місто Васильків.

Юрко мовчки слухав, що говорив Саврук і відчував, як по спині війнуло холодом, так, ніби хтось невидимий сипонув на неї жменю колючого снігу. «Провокація, — злякано подумав Юрко, — посилається на Коваленка, на Вершину, а про пароль навіть не згадує. Але звідки йому відомо про диверсантів? Звідки в нього лист від тата, написаний кілька днів тому? І чому лейтенант нічого не говорив про представлення до нагороди? Провокація! Хто зараз буде посилати людей через лінію фронту, щоб вручити двом хлопчакам нагороди? Провокатор! — як блискавка вдарила думка. — Не міг тато писати листа двадцять дев'ятого серпня і згадувати в ньому Семена Олефіренка! Адже Олефіренко вже давно дома, пише доноси на людей, поступив на службу в поліцію.

— Бери, товаришу Береговий, — ще з більшою урочистістю промовив Саврук, — приймай заслужену бойову нагороду.

Юрко заперечливо похитав головою, сказав спокійно:

— Не візьму.

— Чому? — здивувався чоловік.

— Не заслужив я ніякої нагороди.

— Як це так не заслужив?

— Дуже просто. Не рятував я ніякої переправи, не наводив я нікого на диверсантів. Я в той час був хворий, лежав дома. Про це все село знає.

— Зачекай, хлопче, — озвався Саврук, — як же таке могло бути? Командир загону власноручно заповнив твій нагородний лист, є такий же лист і на твого товариша. Донесення про ваші дії подав начальник партизанської розвідки лейтенант Вершина. Чи, може, ти й лейтенанта не знаєш, ніколи його не бачив?

Чоловік замовк, допитливо дивився на Юрка своїми чорними, як вугілля, очима, чекав його відповіді.

— Лейтенанта знаю, — промовив Юрко, — недавно бачив його.

— Отож, — пожвавішав Саврук, — не міг Вершина сплутати тебе з кимось іншим! Так чого ж ти відмовляєшся від нагороди?

— Не заслужив, тому й відмовляюся, бо ніякої переправи не рятував, і ніяких диверсантів не бачив!

Старший лейтенант посміхнувся:

— Не віриш ти мені, остерігаєшся провокації. І правильно робиш! Ти дієш, як справжній розвідник. Але навіщо нам зайва недовіра? Ти сам подумай, де б я міг взяти лист, написаний рукою твого тата? Чи, може, ти вже й рідному батькові не ймеш віри?

— Я вам вірю, товаришу старший лейтенант!

— І правильно робиш, — полегшено зітхнув чоловік, — давно б так! От і бери свій орден.

Юрко підвівся з лавки:

— Не візьму. Я ж вам сказав, що це не моя нагорода. Хай її носить той, хто заслужив.

— Нічого не розумію, — Саврук втупився поглядом своїх чорних очей в Юркове лице, — твоє прізвище Береговий?

— Береговий.

— Юрко?

— Юрко!

— Так чого ж ми з тобою товчемо воду в ступі? — чоловік дістав з-під підпоротої халяви новеньке посвідчення, подав Юркові,— читай, що там написано!

Юрко розкрив посвідчення. У ньому значилося, що Юрій Васильович Береговий нагороджений орденом Червоного Прапора. На посвідченні стояла велика кругла гербова печатка, виднілися чіткі підписи.

— Тепер переконався? — сердито запитав старший лейтенант.

— Нема мені чого переконуватися, — Юрко підвищив голос. — Не заслужив я ніякого ордена і брати нагороду не буду! І давайте кінчати цю розмову!

— То, кажеш, не твій орден? — запитав похмуро Саврук.

— Не мій! Я ж вам зразу сказав.

Чоловік сховав орден та посвідчення в кишеню, незадоволено скривився:

— Щось ти, хлопче, крутиш! Не може такого бути, щоб керівники партизанського загону подали на тебе нагородний лист, а ти до нього зовсім непричетний. Мабуть, ти злякався! І вирішив відмовитися від нагороди, сховатися в кущі, мовляв і я — не я, і хата не моя!

Юрко байдуже махнув рукою:

— Даремна наша балачка! Навіщо мені ота переправа, диверсанти, нагороди? Зараз за такі справи з ходу можна голову покласти. Я ще — підліток!

— О, — збиткувався чоловік, — отут ти щиро забалакав! Показав, як кажуть, своє нутро! Тепер я й сам бачу, що ніякий ти не герой, а справжній боягуз! І нікчема! — Саврук скрушно похитав головою — Надивився я, хлопче, на таких, як ти, коли пройшов по тимчасово окупованій території. Скільки ж вас, перевертнів, ворожих підсвистувачів з'явилося на нашій землі? Дехто вже і в поліцію подався, а дехто спідтиха доноси в гестапо строчить. Вислужується перед «новим порядком». А є й такі, що від рідного батька-фронтовика відмовляются.

Чоловік підвівся з лавки, сказав загрозливо:

— Гаразд, і справді будемо кінчати нашу розмову. Незабаром за все Батьківщина спитає. Запитає і в дорослих, і в таких, як ти, де був, що робив у той час, коли ворог топтав рідну землю, плюндрував наші міста й села.

Не попрощавшись, чоловік швидко пішов з двору. Він вийшов на вулицю, оглянувся, побачив біля колодязя жінку, наблизився до неї, почав про щось розпитувати. Жінка поставила відро на цямрину, показала рукою в тому напрямку, де знаходилася Вовчина хата.

Юрко городами кинувся до Карпенків. Прибіг, ускочив у хату, ледве віддихавшись, запитав у тітки Варки:

— Де Володя?

— У повітці готує поросяті.

Вовка сидів на окоренку і гострим ножем кришив кропиву. Зелені стебла жалили руки, хлопець кривився, але ще