Читати книгу - "Сибіріада польська"

Танма, немов нічого не сталося, повернулася на світанку і заварила в казанку води на чай із брусниці.

— Де ти всю ніч пропадала?

— Пильнувала, щоб вас не обікрали, бо хропіли так, що навіть найголодніший ведмідь «шатун» налякався б! — і голосно засміялась.

До Ширбана, лісного бурятського села дісталися надвечір. Вже здалека вітали їх гавкаючі собаки і юрба босоногих дітлахів. Танма привела їх до старого із сивою, козлиною борідкою і щось йому по-бурятськи пояснювала. Старий приплющеними оченятами придивлявся до прибулих, гладив бороду і слухав дівчину. Ні про що не питав, нічого не говорив, потім приплющив повіки, розклав широко руки, щоб скласти долонями до себе і притиснути до грудей. Після чого, схилившись перед прибулими, говорив досить довго. Схилився ще раз і відійшов. Нічого не розуміючи, дивилися на Танму.

— Старий Дамба вас привітав, в гості до свого села запросив. Завтра вранці хтось з тутешніх вам дальшу дорогу покаже.

— А ти, Танма?

— Повертаю додому.

— Як тобі маємо подякувати, дівчино?

— Не треба. Повертайтесь щасливими, з добрими звістками.

Свиснула на собак, поправила рушницю на плечі. Тоді, як треба, проявив себе Янек Майка. Вигріб з дорожнього мішка червону хустину в квітках, яку ніс на обмін.

— Візьми, Танмо, прошу. Це від нас подарунок...

Танма зарум’янилася, прийняла хустину і окутала нею шию, мов шалем.

— Спасіба!

Усміхнулася на прощання і рушила додому. А бурятські жінки з Ширбана ще довго голосно цмокали, захоплюючись хустиною, і одна через одну тягнули мандрівників, пропонуючи їм нічліг у своєму домі.

До Каєна, просторого російського села на рікою Бірюсою, протягом наступних двох днів довели їх двоє кмітливих бурятських підлітків. А вже від Каєна, через Бурундуки аж до Шиткіно, радили собі самі. Сподівалися побачити районне місто, у своїй уяві подібне до знаних їм з Польщі повітових Заліщиків, Борщова чи хоча б навіть Товстого, з ринком, ратушею, магазинами і ресторанами. Тим часом Шиткіно не дуже відрізнялося від великого села. Одноповерхові, дерев’яні, вкриті гонтою будинки, з нарядними різьбленими віконницями, ховалися за великими плотами з дощок. Кілька вузьких вуличок із дерев’яними хідниками з обох боків. На високому березі Бірюси стояла колись велична біла церква, тепер напіврозвалена. Магазинів було тут небагато, називалися «складами». Замість ресторану була «столовая», а замість готелю «Дом колхозника», який розміщувався у непоказному бараку. День був вітряний, похмурий, хмари пливли низько, щохвилини затинало чи то дощем, чи то снігом. Перехожих на шиткінських вуличках було мало, найчастіше замотані товстими хустинками жінки й діти. І саме такий кмітливий вуличний хлопчик привів їх до будинку військкомату.

Прийняв їх старший за віком, зморщений, мов гниличка, військовий з двома прямокутниками на чорних вилогах коміра. Вжосек не розбирався у радянських чинах, не знав, як його титулувати. Але військовий показав їм на крісла, сів за стіл, заплямлений чорнилом, і сам представився.

— Я є начальником тутешнього військкомату. А ви, з того що мені доповів черговий, я зрозумів, що ви поляки?

— Так точно, громадянине начальнику, ми поляки. І прийшли сюди, щоб про щось довідатися...

— ...про то ваше польське військо?

— Так точно, громадянине начальнику! Ми примандрували сюди аж з Калючого. Там є багато поляків. Молодих, здатних іти на фронт. Нас послали, щоб про щось дізнатися. Отже просимо, щоб громадянин начальник проінформував нас, де то наше польське військо формується. А найкраще, коли б громадянин начальник нас туди відразу відправив, може, відразу на фронт.

— Ти закінчив?

— Так точно, громадянине начальнику!

— Відповідаєш, як старий солдат. Мені подобається. Може, служив у війську? Чин?

— Капрал польського війська, зв’язківець.

— А я артилерист... Слухай мене, солдате, уважно. Знаю про амністію для поляків. Знаю також про той союзний договір з урядом вашого генерала Сікорського. І про те, що на нашій території буде формуватися, а може, навіть вже організовується польське військо. Знаю. Але це все. На сьогоднішній день не Маю стосовно цієї справи жодних конкретних розпоряджень, жодних виконавчих наказів. А ти сам, капрале, знаєш, що у війську без наказів ні кроку... Прикро мені, господа поляки, що на сьогодні нічим не можу вам допомогти. Не знаю, де то ваше військо шукати, отже не можу вас до нього призвати. Ясно?

— То що нам тепер робити?

— Чекати! Прийде наказ, то вас призвемо. Не журіться, зволікати з цим не будемо. Адресу і прізвища залиште в моєї секретарки.

У Шиткіно довго не затримувалися. Знали, як нетерпляче, з якою надією чекають на них у Калючому. Було їм прикро, що нічого конкретного не улагодили, нічого нового не довідалися. Мала втіха, що в такому самому становищі, як вони перебували, всі польські засланці з навколишніх районів. У Шиткіно зустріли кількох таких самих обідранців, як вони, які у цій самій справі до району примандрували. Ніхто з поляків не знав, що стосовно амністії робити, куди звертатися і де те польське військо шукати. Повертали до